Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Йому аж у горлі зробилося солоно.
Нізащо! Нізащо він не піде напрошуватись! Нехай!
І тоді він наважився сам. Приключки він довго не шукав. Він ужив щойно вивіреного способу. Він теж нахилився зав'язати черевики. Але тут він побачив, що він же в чоботях і зав'язувати не було чого. Тоді він випростався, відійшов до тополі і розстебнув шинель.
Він був один, сам — завжди сам! — і довкола було тихе, темне, поснуле чи причаєне місто. Навіть не валували пси. Фу, чорт, як на світі самітно жити!
Отже, він — дезертир. В першу ж годину покликання до військових обов'язків. В ім'я чого він дезертирував?
Сербин зосередився і присилував себе згадати всі аргументи солдата Якова, єдиного дезертира, якого він знав. «Осточортіло… Остобісіло… кому воно потрібно… поміщик на фронт не йде… жиріє і багатіє… без анексій і контрибуцій… Нам ця війна без інтересу…» Це були слова Якова. Сербину вони були холодні. Він просто був проти війни. Він не міг цього зносити — руїна, знищення, страждання, кров, смерть. Годі! Йому ж тільки сімнадцять років! Він хоче жить! І щоб довкола теж було життя! Правда, він знав, власне, він відчував, що на світі, в житті людини, є — мусить принаймні бути — щось таке, велике, прекрасне й найважливіше, за що людина може руйнувати, згодна страждати, навіть піде на смерть. Це безперечно. Але — що?
За що, скажімо, вмер би він — Сербин Хрисанф?
От Зілов, Піркес і Потапчук, вони вже знають — за що! Вони ж пішли. Не покликали, чорти!..
Втім, Сербин догадувався, куди вони пішли. Вони з цим і не ховалися, власне. Скільки вже днів вони розповідали про те, що залізничники організовують Червону Гвардію для оборони Рад, і вони думають до неї записатися. Отже, Червона Гвардія? Це Сербину не зовсім було зрозуміло. Росія — це він знав. Україна — також, здається, було зрозуміло. Монархія і республіка — в цьому він, безперечно, розбирався. Потім, значить, народність і демократія — ще б пак! Сербин ненавидів всю цю зграю буржуазії — всіх тих поміщиків, фабрикантів і особливо дворян та аристократію. Він за робітників і селян. Це безперечно. За революцію!.. Ага! Оце ж воно й є! За революцію! За революцію він може піти і на страждання, і навіть — в горлі стислося, — навіть на смерть. Барикади, руїни, страждання, він — і над ним тріпотить по вітру прапор. Гранати вибухають, кулі свистять, вогонь і дим! І він падає, пробитий коло серця. Друзі підхоплюють його. Музика… Ні, де ж на барикадах музика? Він просто каже: «Друзі, я вмер за революцію!» І от останнє зітхання… Бідна, бідна мама, її Христя вмер… Ах, мама! Вона ж зостанеться одна, сама. А вона так любить свого Христю. І вона ж уже старіє. Хто нагодує її, хто потурбується, як вона постаріє та заслабне? Хто закриє їй очі, коли вона вмре?
Мами зробилося так жалко, що Сербин зрозумів, що нікуди і ні за кого він вмирати не піде.
Він дезертир.
Сповнений зневаги, презирства й огиди до себе самого, Сербин рушив назад. «Тобі, Хрисанфе Захаровичу, так і вмерти вічним гімназистом!»
На вокзалі була страшенна тіснота. Перони були забиті юрбами солдатів різних частин і родів зброї. Адже щоп'ятнадцять хвилин до перону підкочував новий поїзд чи ешелон. На Москву і на Петроград відтягувалися з фронту війська. На всіх входах і виходах вокзалу чатували козацькі патрулі. До третього березня дев'ятсот сімнадцятого року вони були вірні цареві. Тепер вони були вірні Тимчасовому урядові. В залі першого класу було стовпотворіння вавілонське. В сусідніх царських покоях засідала Рада. Там вирішалося надзвичайне питання. Питання, від якого зразу мало змінитися все, все зробитися іншим і інакшим. Комітет порятунку чи ревком! Тимчасовий уряд чи Ради! Коаліція чи більшовики! Війна чи мир! Народу набилося так тісно, що ніде було пройти. Люди стояли одне коло одного в задусі й парі — і ждали. Солдати, робітники, інші громадяни.
Біля самісінького входу до зали Сербин враз наштовхнувся на Броньку Кульчицького. Він сидів на лаві з якимись речами поруч. Як радісно побачити свого! Значить, і Бронька Кульчицький втік? Ах, ні! Він же захворів і не був ні на матчі, ні в класі, ні там..
— Здоров! — підійшов Сербин. — Ну, що нового чувати?
Кульчицький був похмурий і злий. Крім того, він був незадоволений з появи Ссрбипа.
— Нового?.. Есть такие слухи, что Николай Второй заделался царем на станции Попелюхи…
— Та ні, я серйозно…
— Серйозно ж.
— А куди ж це ти тепер вибрався? Це бідони твої?
— Мої. Грошей, ти знаєш, скільки потрібно? Вагон грошей! Взяв я, значить, у батька меду два бідони. Завезу до Києва, продам. Там продовольча криза, і за кожний бідон мішок керенок дадуть. Буду спекулянчити.
— А що ж ти сказав батькові?.. Для чого тобі мед?
— Нічого не сказав… Пішов до льоху і взяв.
Помовчали.
— У тебе ж стільки грошей було…
— Було. А тепер ноль цєлих. Хто ж тепер в карти гуля? Революцію, фраери, захищають. А нащо вона їм? Карасі…
Зала гула тихо, але незадоволено. Тепер це вже стало ясно всім: у Раду пролізли чужі. Всякі там трудовики, федералісти, поступовці[296], меншовики. Продали Раду кровопивцям і Керенському. Розігнати її! Щось робітників і солдатів у ній мало. Все більше канцеляристи. Отут нехай засідання роблять. Просто у залі. Серед нас! Серед солдатів і робітників!
В кутку біля дверей до дамської убиральні був
