Жінка у білому - Вилки Коллінз

Отак міркуючи й весь час не випускаючи з уваги того незаперечного факту, що місіс Катерік знає таємницю сера Персіваля, я усвідомив: саме в інтересах сера Персіваля було залишити місіс Катерік на постійне проживання у Велмінгамі, адже через той поголос у неї не могло бути ніяких теревенів з кумасями-сусідками, коли, гляди, й вибовкаєш таємницю у хвилину відвертості. Але в чому ж полягала таємниця, що її так ревно приховували? Звісно, що не в ганебному зв'язку сера Персіваля із знеславленою місіс Катерік, бо про це якраз і знали всі довкола, і не в підозрі, що він — Аннин батько, адже саме у Велмінгамі неминуче повинні були це підозрювати. Коли б я беззастережно повірив у змальовану мені версію безчестя, що в неї вірили всі, коли б дійшов того самого поверхового висновку, що й місіс Клементс та її сусіди, то де у всьому цьому бодай найменший натяк на смертельну таємницю сера Персіваля, яку він ділив з місіс Катерік і яку обоє так старанно відтоді приховували?

І все ж саме в цих потаємних зустрічах, у цих перешіптуваннях причетникової дружини з «паном у жалобі» нестеменно був ключ до розгадки.

А що, коли видимість показувала в один бік, а істина була зовсім не там — десь так захована, що з першого погляду й не добачиш? Що, коли місіс Катерік усе-таки говорила правду, стверджуючи, що вона стала жертвою страшного непорозуміння? А коли припустити, що вона стверджувала неправду, то, може, її провина полягала в чомусь іншому й між нею та сером Персівалем існував зовсім не такий зв'язок, який спадав усім на думку? І серові Персівалю було вигідно підтримувати одну підозру, аби відвести від себе іншу, що вела до згубного для нього викриття? Якщо мені судилося розкрити його таємницю, то чи не тут таїлась розгадка, прикрита історією, яку я тільки-но почув і яка начебто не давала ніяких ключів?

Далі я поцікавився, чи був містер Катерік певен у зраді своєї дружини. Відповідь місіс Клементс не лишала сумнівів у цьому. Очевидно було, що місіс Катерік іще до заміжжя знеславилася з котримсь чоловіком і вийшла заміж, аби приховати свою ганьбу. Зіставленням дат, наводити які тут немає потреби, велмінгамці визначили, що містер Катерік не був батьком її дочки Анни, хоч Анна й носила його прізвище.

Набагато трудніше було переконатися, чи можна з такою самою певністю вважати сера Персіваля Глайда батьком Анни Катерік. Тут я міг тільки покладатися на свідчення про те, схожі вони одне на одного чи ні.

— Ви, мабуть, часто бачили сера Персіваля, коли він наїжджав до вашого села? — спитав я.

— Так, сер, дуже часто, — відповіла місіс Клементс.

— Чи була Анна схожа на нього?

— Вона зовсім не була на нього схожа, сер.

— Ну, тоді вона була схожа на матір?

— І на матір не була вона схожа. Місіс Катерік була чорнява, повновида.

Не схожа ні на матір, ні на свого гаданого батька. Я знав, що не можна цілковито покладатись на особисту схожість, але, з другого боку, нерозумно було й зовсім відкидати її значення. А що з минулого сера Персіваля Глайда чи місіс Катерік до їхньої появи у Старому Велмінгамі могло кинути світло на це питання? Саме це я мав на увазі, коли знов почав розпитувати місіс Клементс.

— Коли сер Персіваль уперше з'явився у вашому селі, — сказав я, — чи ви чули, звідкіля він приїхав?

— Ні, сер. Хто казав — що з Блеквотер-Парку, а хто — oо з Шотландії, але ніхто не знав напевне.

— А місіс Катерік до свого заміжжя служила у Варнек-Холі?

— Так, сер.

— І довго вона там прослужила?

— Три чи чотири роки, сер. Не пам'ятаю точно.

— Може, ви знаєте, кому в той час належав Варнек-Хол?

— Знаю, сер. Майорові Донторну.

— А ви не чули від містера Катеріка або від ще когось, чи приятелював сер Персіваль із майором Донторном, чи бував він у Варнек-Холі або в його околицях?

— Наскільки я пам'ятаю, сер, ні Катерік, ні будь-хто інший ніколи такого не говорили.

Я записав прізвище й адресу майора Донторна на випадок, коли б він був ще живий і в майбутньому мені привелося звернутися до нього. Тим часом у мене склалось цілком певне враження, що сер Персіваль аж ніяк не був батьком Анні й що його потаємні побачення в ризниці зовсім не пов'язані з неславою, яку місіс Катерік накликала на добре ім'я свого чоловіка. Я вже й не знав, про що ще запитати, щоб відповіді моєї співбесідниці зміцнили це моє враження, тому просто попросив її розповісти про Аннине дитинство, а сам наготувався уважно слухати: може, котрась фраза місіс Клементс і підтвердить мої здогади?

— Ви ще не розповіли мені, місіс Клементс, як ця бідолашна дитина, народжена серед ганьби й нещастя, опинилася у вас на руках, — мовив я.

— Та ж нікому було, сер, бавити безпомічне маля, — відповіла місіс Клементс. — Лиха мати наче зненавиділа сердешне дитя від дня його народження, ніби воно було в чомусь винне! В мене серце розривалось, коли я дивилася на маленьку Анну, і я попросила місіс Катерік віддати її мені, пообіцявши любити й глядіти її дитя, як своє власне.

— І відтоді Анна була весь час під вашою опікою?

— Не зовсім так, сер. Іноді на місіс Катерік находили всякі химери й забаганки, і вона забирала від мене дитину, мовби на зло мені за те, що я її виховую. Але ці витребеньки ніколи довго не тривали. Бідолашна маленька Анна щоразу поверталася до мене й щоразу рада була вернутись, дарма що в моєму домі вона жила самотою, їй ні з ким було погратися, повеселитись, як веселилися інші діти. Найдовше ми побули розлучені з нею, коли мати возила її в Ліммерідж. Саме тоді помер мій чоловік, і я навіть рада була, що на час того нещастя Анни не було в домі. Тоді їй ще не було одинадцяти рочків. Бідолашці нелегко давалась наука. Не була вона весела та жвава, як інші діти в її віці, але така гарненька, мила дівчинка! Я почекала у Велмінгамі, поки вони вернулись, і запропонувала взяти Анну до себе в Лондон; сказати правду, мені було