Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Ради Бога, сер! — вигукнула вона. — Що вам треба від місіс Катерік?

— Я хочу, місіс Клементс, — відказав я, — довідатись про причину її тих таємних побачень із сером Персівалем Глайдом. У поведінці місіс Катерік і в колишніх стосунках із нею баронета криється щось зовсім інше, ніж те, що підозрювали ви й ваші сусіди. Між цими двома людьми є таємниця, якої ніхто з нас не знає, і я їду до місіс Катерік із наміром довідатися всю правду.

— Не спішіть, добре подумайте, сер! — мовила місіс Клементс, устаючи із стільця й стурбовано кладучи руку мені на плече. — Це жахлива жінка! Ви її не знаєте, а я добре знаю. Добре подумайте, сер!

— Я знаю, ви щиро зичите мені добра, місіс Клементс. Але хай там що, а я вирішив побачити цю жінку.

Місіс Клементс схвильовано, пильно подивилася мені в обличчя.

— Бачу, ваше рішення тверде, сер, — мовила вона. — Я дам вам адресу.

Я записав адресу до свого записничка і взяв її руку, щоб попрощатись.

— Незабаром ви ще побачите мене, — сказав я, — і довідаєтеся все, що я вам обіцяв розповісти.

Місіс Клементс глибоко зітхнула й скрушно похитала головою.

— Може, й варто вам послухати ради старої жінки, сер, — сказала вона. — Добре все зважте, перш ніж їхати до Велмінгама.

VIII

Коли я повернувся додому після зустрічі з місіс Клементс, у вічі мені кинулася переміна, що сталася з Лорою.

Незмінна лагідність і терпіння, що їх так жорстоко випробовувало й не здолало лихо, начебто враз зрадили її. Байдужа до всіх спроб Меріан заспокоїти й розвеселити її, вона сиділа, відсунувши від себе недокінчений малюнок, опустивши й не бажаючи підводити очі, поклавши руки на коліна й сплітаючи та розплітаючи безперестанку пальці. Коли я увійшов, Меріан встала з виразом німого відчаю на обличчі, почекала хвилину, чи не зведе Лора на мене очей, шепнула мені: «Може, хоч ви розворушите її!» — і вийшла з кімнати.

Я сів на звільнений стілець, обережно розчепив ті бідні, змарнілі, неспокійні пальці і взяв обидві її руки у свої.

— Про що ви думаєте, Лоро? Скажіть мені, люба, постарайтеся розказати мені, в чім річ.

Вона зробила зусилля над собою і звела на мене очі.

— Я не можу почуватися щасливою, — мовила вона, — я не можу не думати...

Вона затнулась, похилилася трохи вперед і поклала голову мені на плече з виразом такої німої безпомічності, аж серце мені защеміло від жалості.

— Спробуйте розказати мені, — ласкаво повторив я, — постарайтеся розказати мені, чому ви нещасливі.

— Від мене нема ніякої користі... я такий тягар для вас обох, — сказала вона із глибоким зітханням безнадії. — Ви працюєте й заробляєте гроші, Волтере, а Меріан вам допомагає. Чом же я нічого не роблю? Дійде до того, що ви вподобаєте Меріан дужче, ніж мене, ось побачите, бо ж я така нікчемна! Ох, не треба, не треба ходити коло мене, як коло дитини!

Я підвів її голову, пригладив біляві сплутані пасма, що впали їй на чоло, і поцілував її — вбогу мою зів'ялу квітку! Знедолену мою, стражденну сестру!

— Ви будете допомагати нам, Лоро, — сказав я. — І почнете, люба, сьогодні ж.

Вона подивилася на мене з таким жадібним, гарячковим інтересом, затамувавши подих від нетерпіння й цікавості, що я аж затремтів од радості, — ці слова воскресили в ній надію.

Я встав, розклав на столі її приладдя для малювання і присунув його ближче до неї.

— Ви знаєте, що я заробляю гроші малюванням, — сказав я. — Останнім часом ви добре потрудились і стали малювати набагато краще, тож відтепер ви теж почнете заробляти цим гроші. Постарайтеся докінчити цей малюнок якнайретельніше, якнайкраще. Коли ви закінчите, я візьму його з собою, і той самий чоловік, що купує мої малюнки, купить і ваші. Ви складатимете свій заробіток до свого гаманця, і Меріан братиме у вас на витрати так само часто, як бере у мене. Подумайте, які ви будете корисні, як допоможете нам, і ви ощасливитеся, Лоро, вам стане легко й радісно!

Вона аж засяяла, запроменилася усмішкою. Тієї хвилини, коли вона отак усміхалась, коли знов узяла олівця, якого раніше була відклала, вона стала такою схожою на Лору колишніх днів!

Я правильно витлумачив ці перші ознаки її одужання. Проявилися вони в тому, що Лора почала розуміти, чим були заповнені наші з Меріан дні. Меріан, коли я розповів їй про це, збагнула, як і я, що Лорі дуже хочеться посісти своє, бодай незначне місце в житті, піднестись у власних і наших очах, здобути нашу повагу й самоповагу. Від того дня ми любовно підтримували в Лорі це нове честолюбство, адже воно вселяло в нас надію на її одужання, на щасливе майбутнє, яке, може, було вже й не за горами. Її малюнки, коли вона їх докінчувала чи вважала, що докінчила, переходили в мої руки, а я віддавав їх Меріан, щоб та надійно їх заховала. Я, їх єдиний покупець, щотижня відкладав невеликі суми з моїх заробітків, щоб видавати Лорі як винагороду, нібито заплачену чужими людьми за вбогі, бліді, нікудишні замальовки. Часом нелегко було нам зберігати цілковиту незворушність і не виказувати нашого невинного ошуканства, коли вона, пишаючись, діставала свого гаманця, аби докласти свою частку до наших домашніх витрат, і дуже поважно цікавилася, хто з нас цього тижня заробив більше. Я досі зберігаю всі ці приховані малюнки — мої неоціненні скарби, дорогі спомини, що я їх лелію, аби не померкли; це ж мої друзі в колишньому нещасті, й серце моє ніколи не розлучиться з ними, а ніжність моя — не позабуде довіку.

Чи не заводять мене сентименти задалеко від моєї головної мети? Чи я не зловживаю розмовами про щасливе майбутнє, до якого моїй оповіді ще тягтися й тягтися? Так! Назад, назад... до тих днів сумнівів і тривог, коли я щосили намагався не впасти духом серед крижаної німоти вічної невідомості. Я тільки зупинився передихнути на хвилинку. Може, ця хвилинка — не загублений час, коли друзі, що читають ці сторінки, теж перепочили разом зі мною.

Я скористався першою нагодою порозмовляти з Меріан наодинці й розповісти їй, до чого я допитався-дошукався того ранку. З'ясувалось, що вона теж поділяє тривогу місіс Клементс із приводу моєї планованої поїздки у Велмінгам.

— Ай справді, Волтере, — сказала вона, — ви