Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Може, це було б і простіше, — заперечив я, — але нам невідомо, якою мірою місіс Рюбель причетна до цього злочинства, і тому ми не можемо з певністю вважати, що ця дата закарбувалася в її пам'яті так міцно, як у пам'яті сера Персіваля й графа. Нині вже ніколи витрачати час на місіс Рюбель — дорогоцінний час, потрібний нам на те, щоб вишукати єдине вразливе місце в біографії сера Персіваля. Чи не перебільшуєте ви, Меріан, ту небезпеку, на яку я можу наразитися, поїхавши знов до Гемпшіру? Чи ви вже сумніваєтеся, що врешті-решт боротьба із сером Персівалем виявиться мені до снаги, що я стану йому гідним супротивником?
— Ви впораєтеся з ним, — відповіла вона рішуче, — бо граф із усією його незбагненною підлотністю не допомагатиме серові Персівалю у двобої з вами.
— Чому ви так думаєте? — трохи здивовано спитав я.
— Я добре знаю, який сер Персіваль упертий та як він не терпить графових порад, — відповіла Меріан. — Думаю, що він наполяже, щоб зустрітися з вами сам на сам, як був наполіг у Блеквотер-Парку, коли діяв на свій власний страх і ризик. Час для графового втручання настане, коли сер Персіваль опиниться у ваших руках. Саме тоді виникне безпосередня загроза його власним інтересам, а, захищаючи їх, Волтере, граф буде нещадний.
— Ми зуміємо заздалегідь знешкодити його, — сказав я. — Місіс Клементс повідомила мені деякі подробиці, що їх можна використати проти графа. Знайдуться іще деякі факти, що його компрометують. У звіті місіс Майклсон є рядки про те, що граф визнав за необхідне побачитися з містером Ферлі. Можливо, ми й тут знайдемо обставини, які його компрометують. Поки я буду в Гемпшірі, Меріан, напишіть містерові Ферлі й настійно попросіть його надіслати нам докладний звіт про все, що сталося між ним і графом під час їхнього побачення, а також про те, що йому відомо про хворобу й смерть його небоги. Зауважте, що йому, рано чи пізно, а доведеться написати необхідний вам звіт, коли він викаже нехіть добровільно піти вам назустріч у вашому проханні.
— Я напишу листа, Волтере. Але ви остаточно вирішили поїхати у Велмінгам?
— Так, остаточно. Наступні два дні я позаробляю на той тиждень, а третього дня поїду в Гемпшір.
На третій день я був готовий вирушити в дорогу.
Оскільки я міг затриматися в Гемпшірі на якийсь час, ми з Меріан умовилися щоденно писати одне одному, звісно, під вигаданими іменами — з обачності. Якщо я регулярно діставатиму від неї звістки, значить, усе вдома гаразд. Та коли котрогось ранку я не отримаю від неї листа, я першим же поїздом вертаюся в Лондон. Я зумів примирити Лору з моїм від'їздом, сказавши їй, що їду із столиці шукати нових покупців на наші з нею малюнки, і лишив її цілком задоволену за роботою.
Меріан провела мене вниз, до вхідних дверей.
— Пам'ятайте про люблячі серця, які ви залишаєте тут, — шепнула вона, коли ми зупинилися в коридорі біля виходу. — Пам'ятайте, що всі наші надії залежать від вашого щасливого повернення. Коли щось прикре спіткає вас у дорозі, коли ви здибаєтеся з сером Персівалем...
— Чому ви думаєте, що ми з ним здибаємось? — запитав я.
— Не знаю... Всякі страхи та химери лізуть мені в голову не знати чому. Смійтеся, коли хочете, з них, Волтере, але, ради Бога, не давайте волі почуттям, коли зіткнетеся віч-на-віч із тим чоловіком!
— Не бійтеся, Меріан! Я ручусь за своє самовладання.
На цьому ми й розлучились.
Я швидко пішов на вокзал. Надія жевріла в моєму серці, а в душі росла впевненість, що цього разу моя мандрівка буде недаремна. Був гарний, ясний, холодний ранок. Нерви мої бриніли, мов струни, і я відчував, як моя рішучість повнить усього мене бадьорістю і снагою.
Коли я проходив по перону й роззирався, шукаючи знайомих облич серед юрби, що дожидала поїзда, мені подумалось, чи не ліпше було б мені перевдягтись і замаскуватись, перш ніж вирушати в Гемпшір. Але в цій думці було щось одворотне, це ніби означало прилучитися до безликого стада вивідачів та шпигів, для яких перевдягання — необхідність, і я тут-таки відігнав цю думку від себе. Та й сама доцільність зміни вигляду була вельми сумнівна. Коли б я спробував зробити це вдома, домовласник рано чи пізно впізнав би мене і зразу ж запідозрив би мене в чомусь нехорошому. Коли б я спробував вийти із зміненим виглядом на вулицю, ті самі шпиги могли цілком випадково наскочити на мене і впізнати. Таким чином я тільки привертав би до себе увагу й збуджував підозри, а це було зовсім не в моїх інтересах. Досі я діяв, бувши самим собою, то й далі вирішив обходитись без перевдягів.
Опівдні я висів із поїзда у Велмінгамі.
Які піщані пустелі Аравії, які похмурі руїни де-небудь у Палестині можуть позмагатися з відворотним виглядом і гнітючою нудьгою англійського провінційного містечка на першій стадії його існування, коли воно тільки починає наживати добробут? Я ставив собі це запитання, проходячи осоружно чистими, потворно бундючними, мертвотно заціпенілими, безлюдними вулицями Велмінгама. І крамарі, що витріщалися на мене із своїх незалюднених крамниць, і дерева, що безпомічно хилилися долу в безводному вигнанні недоглянутих садочків і скверів, і мертві каркаси будинків у марному чеканні животворної людської присутності, — все, мимо чого я проходив, усі, хто траплявся мені дорогою, неначе відповідали мені хором: пустелі Аравії не такі мертві, як наше цивілізоване здичавіння, руїни Палестини не такі гнітючі, як наш теперішній морок!
Розпитуючи поодиноких перехожих, я добувся до тієї частини містечка, де мешкала місіс Катерік, і опинився на площі, яку обступали одноповерхові будиночки. Посеред площі був голий моріжок, обгороджений дротом. Старенька няня з двома дітьми стояла в куточку загорожі й дивилась на худющу козу, що на прив'язі скубла травичку. Двоє чоловіків розмовляли на хіднику по один бік
