Зірки Егера - Геза Гардоні

Варшані насилу віддихався.

— Мало не вбили!

Міклош Ваш вклав забризкану кров'ю шаблю в піхви і сів на землю, вкриту камінною пилюкою. На ногах у нього були жовті чоботи. Стягнувши один чобіт, Міклош вийняв складений ніж, надрізав підметку, витягнув з-під неї листа і простягнув його Добо. І лише тоді спромігся на слово:

— Я бачився з архієпископом. Він звелів передати вам уклін, пане капітан. Листа вашого пан архієпископ сам вручив королю. Ось відповідь.

— А третього вбили,— сказав Варшані.

— Якого ще третього? — гримнув Пете.

— Іштвана Сюрсабо. Він теж опинився за фортечними мурами і пішов з нами. Його закололи списом біля самих воріт.— І, важко зітхнувши, Варшані вів далі: — Ми не думали, що наткнемося на турків. Тільки ми підійшли, я подув у дудку — і раптом біля самих воріт десять турків накинулися на нас, і почалася різанина. Ще, слава богу, що темно було та й ворота відразу відчинили. Іштвана закололи перед моїми очима, та й ми ледве проскочили.

Добо зламав печатку, яка й без того зовсім покришилася під підошвою, і, схилившись до ліхтаря, став читати листа.

Обличчя його ставало все похмурішим і похмурішим, брови суворо зійшлися біля перенісся. Дочитавши до кінця, він рвучко підвів голову і засунув листа до кишені.

Пете кортіло спитати, що там пише король, але Добо похмуро оглянувся довкіл і звернувся до Варшані:

— Ти передав листа панові Салкаї?

— Передав, пане капітан. Він шле вам уклін. Увесь ранок безперервно писав і писав і тут же розіслав гінців у всі краї.

— Ще що скажете?

— Мені більше нічого сказати,— відповів Міклош Ваш.— Пан архієпископ прийняв мене дуже люб'язно. Але в мене рана на голові, треба піти до голяра.

— Пете, сину мій,— схвильовано промовив старий Добо,— не забудь сказати завтра Шукану, щоб він записав імена наших двох гінців у список людей, для яких ми після облоги попросимо в короля нагороди.

— Добродію,— сказав Варшані, шкребучи потилицю,— я маю ще щось повідомити.

Добо пильно подивився на нього.

— Лукач Надь,— вів далі Варшані,— просить вашої ласки виставити до головних воріт кілька смолоскипів. Він хоче повернутися вночі...

Біля них квапливо пройшов майстер, несучи в цебрі вапняний розчин.

Добо відійшов убік і гукнув нагору мулярам:

— Колоду кладіть упоперек, а не вподовж! — І знову повернувся до Варшані: — Цей Лукач, певно, гадає... Ну, стривай, хай-но він мені з'явиться на очі!..

І Добо важко задихав, як знавіснілий бик, готовий підхопити на роги чоловіка, що його розлютив.

Варшані, пошкрібуючи підборіддя, благально глянув на Добо.

— Він дуже побивається, ласкавий пане, що не міг раніше повернутися до фортеці. І так йому сумно, що не знає, куди дітися...

Добо ходив туди й сюди під ліхтарем.

— Нісенітниця! І про що він тільки думає? А втім, що б він там не думав і що б не просив передати, все одно йому кари не уникнути. А ви ще цієї ночі підете назад. Знову понесете листа до архієпископа і короля... Міклоше, ти дійдеш?

Міклош притискав хустину до голови. По лівій щоці його юного обличчя текла кров, і хустина стала червоною.

— Дійду,— з готовністю відповів Міклош.— А голову мені зашиють у Сарвашке.

З кожним днем усе далі й далі руйнувався мур. Мулярськими роботами було зайнято дуже багато людей. Більше виставляли тепер і вартових ночами. Знову й знову турецькі гармати випльовували ядра, вапно відлітало зі стіни на десять саженів угору, а ядра застрягали в кам'яній кладці.

— Стріляйте, стріляйте! — горлав старий Цецеї.— Зміцнюйте залізом наші стіни!

Але на десятий день турки, прокинувшись, побачили незамуровані пробоїни: за ніч угорці не встигли все закласти.

У кінці другого тижня турецькі гармати раптом замовкли. Люди здивовано озиралися. Що трапилось? Нічого.

— Якийсь селянин іде,— сказали біля ринкових воріт.— Ото чудасія!

І справді, підійшов старий селянин у сіряку і попросив його впустити. Сіряк на ньому був не хевешський — це означало, що з'явився він сюди з якихось інших країв. І все ж його впустили.

Добо прийняв старого на ринковій площі. Він знав, що це турки знову прислали листа.

— Звідкіля ви? —