Зірки Егера - Геза Гардоні

Він повернув коня, поскакав до наріжної вежі.

— Що тут таке? Чому ви не працюєте?

— Добродію,— відповів тремтячим голосом один із мулярів,— убили нашого лейтенанта, пана Бойкі.

Саме в цю хвилину померлого виносили на грубих ношах для каміння. Ноги його звисали. Руки без рукавиць були складені на нагруднику.

Мекчеї йшов позаду, ніс його шолом.

Велетенські чорні тіні носіїв пересувалися по муру.

Добо був приголомшений.

— Вмер?..

— Вмер! — гірко відповів Мекчеї.

— Роботу не припиняти! — крикнув Добо тим, хто залишався на вежі.

Він зіскочив з коня, зняв з голови шапку, підійшов до мертвого і скорботно дивився на нього.

— Мій добрий Томашу Бойкі... Стань перед господом богом, покажи йому свої криваві рани й укажи на нашу фортецю...

З непокритою головою, скрушно дивився він услід ношам, поки ліхтар не зник за рогом конюшні. Потім Добо знову сів на коня і заквапився до другого пролому, який був позаду палацу.

Там Золтаї порався біля великого кільця каната — хотів скріпити ним бруси, щоб замурувати пролом. Він допомагав тягнути канат і квапив людей:

— Не бійся, тягни як слід — канат не ковбаса, не розірветься! Та тримайте міцніше, хай вам чорт! Тягніть веселіше! Так, начеб турецького султана на шибеницю тягнули!

Бруси, потріскуючи, притискувалися один до одного. Теслярі, ковалі вбивали залізні скріпи, насипали землю, клали каміння, скріплюючи його вапняним розчином — квапилися залатати пролом, пробитий турецькими гарматами.

Добо гукнув нагору Золтаї:

— Спускайся!

Золтаї відпустив канат, але ще кілька разів гукнув працюючим:

— Забивайте скріпи, і якомога більше!

Добо поклав йому руку на плече.

— Йди спати, сину мій! Треба зберегти сили і для завтрашнього дня.

— Зараз, зараз, ще лишень кілька бочок покладемо!

— Кажу ж тобі, іди спати! — гарикнув Добо.— Раз, два!

Золтаї підніс руку до шапки і мовчки пішов.

Добо не терпів заперечень.

Далі він прогнав Фюгеді й Пете і, під'їхавши до палацу, сам зіскочив з сідла. Коня доручив вартовому й попрямував до себе в кімнату.

Маленька кімната на першому поверсі, до якої він переселився, освітлювалася зеленим глиняним світильником, який звисав зі стелі. На столі стояла холодна печеня, хліб, вино. Не сідаючи, Добо взяв хліб, відломив кусень.

Відчинилися двері сусідньої кімнати, і на порозі з'явилася сива жінка в жалобі. В руці вона тримала свічку.

Це була вдова Балог, мати зброєносця Балажа.

Достойна жінка, яка мимоволі залишилася в фортеці, одразу ж пристосувалася до обставин. Вона взяла на себе обов'язки ключниці, сама готувала їсти для Добо і дбала про все.

— Як ваш син? — спитав Добо.

— Заснув,— відповіла вдова.— У нього шість ран — на грудях, на голові, на руках... А що ж це ви, пане капітан? Ваша милість удень не їсть, вночі не спить. Так не можна! Якщо ви й завтра не прийдете обідати, я сама носитиму за води обід, доки ви не поїсте.

— Все ніколи було,— відповів Добо, вихиливши склянку.— Постіль мені послано?

— Вже три доби удень і вночі чекає на вас.

— Тоді я ляжу спати.— І він сів.— А хлопчик серйозно поранений?

— Найбільша рана на голові. Інші, слава богу, легші!.. Шкіряний доломан захистив. Балаж вільно рухає ногами й руками.

— А як Будахазі?

— Голяр за п'ятим разом витягнув йому плечову кістку.

— Житиме?

— Голяр каже, що житиме.

— Тепер лягайте і ви. І я ляжу. Треба відпочити. На добраніч!

І, неуважно подивившися довкіл, він квапливо вийшов з кімнати.

У передпокої висів його довгий плащ. Добо накинув його, застебнув на ходу і швидко попрямував до Шандоровської вежі. Там застав Гергея, який саме посилав якогось хлопця витягнути нагору шкіряний мішок.

— А це що таке? — сердито запитав Добо.— Ти чого не спиш? Я ж наказав тобі спати!

— Я вже виконав наказ, пане капітан,— відповів Гергей,— виспався. Але згадав, що роса може підмочити порох, і звелів підтягнути сухого пороху.