Зірки Егера - Геза Гардоні

— Я, пане, з Чабрага.

— А що ви в Егері шукаєте?

— Та ось... борошно туркам привіз...

— Скільки?

— Шістнадцять возів.

— А хто вас прислав?

— Управитель міським маєтком.

— Не управитель він, а підлий зрадник!

— Що ж, добродію, довелося скоритись, А то б і в нас вийшло те саме, що в сусідів.

— А хто ваші сусіди?

— Дрегейська фортеця, пане.

— Так ви що, листа мені привезли?

— Ага... схоже на листа...

— Від турків?

— Від турків...

— А совість вам не підказала, що гріх носити листи від ворога?

— Та звідки мені знати, що в тому листі написано?

— Хіба ж турки можуть написати щось добре?

Селянин мовчав.

— Читати вмієте?

— Ні.

Добо повернувся до жінок.

— Принесіть-но жару з грубки.

Принесли в горщику розжарене вугілля і висипали на землю.

Добо кинув на вугілля листа.

— Візьміть цього старого зрадника батьківщини і тицьніть його пикою в дим. Нюхай, паскудо, турецького листа, якщо читати не вмієш!

Потім він велів закувати старого в колодки і вивести його на ринок: хай всі у фортеці бачать, як поводяться з тими, хто приймає листи від турків.

Тут же були присутні лейтенанти, юрмився люд.

Усі, сміючись, дивилися, як старий проливає сльози від диму і з розпачу.

— Бачиш, бібасе, як тобі тепер,— сказав йому циган.— Чого погодився стати турецьким листоношею!

Папір на розжареному вугіллі тлів, на ньому проступили багрові, а потім чорні смуги. На багрових смугах дивними візерунками чорніли написані рядки; коли ж папір обвуглився, букви на мить затремтіли на ньому розпеченою червоною в'яззю.

Гергей теж стояв біля палаючого вугілля.

Коли селянин увійшов у ворота, всі гармати замовкли. Турки чекали відповіді.

— Пане капітан,— звернувся Гергей до Добо,— тільки-но вони вибралися з натовпу,— я мимоволі прочитав рядок того листа.

Добо незадоволено сказав:

— А для чого читав? Я не читав, а все одно знаю, що в ньому написано.

— Може, й не варто б казати,— вів далі Гергей,— але вже надто бусурманський отой рядок, і треба б його передати вашій милості.

Добо мовчав, не бажаючи сказати ані «так», ані «ні».

Гергей вів далі:

— Там було написано: «Іштване Добо, чи приготував ти собі труну?»

— Гм... Приготував. Якщо турки хочуть спитати, чи готовий я до смерті, то я їм відповім.

Через півгодини на фортечному мурі появилася чорна труна. Вона висіла на двох чорних ланцюгах, натягнутих на залізні списи. Ратища списів витязі повтикали у щілини муру.

Турецькі гармати знову загуркотіли.

Під вечір на святого Михайла в мурі зяяло десятка півтора величезних проломів.

Найбільше їх було в зовнішніх укріпленнях. Чималий вилом виднівся в мурі північно-східної наріжної вежі, дуже пошкодженим був і південний мур. Там повністю зруйнували ворота. Високу вартову вежу продірявили ядрами і проламали посередині. Якимось дивом вона ще стояла. Не можна було збагнути, як вона тримається, чому не завалиться.

У фортеці вже не встигали замуровувати пробоїни. Можна було наперед сказати, що навіть коли б усі зайнялися цим, то й тоді не позакладали б і половини всіх проломів.

— Що ж, друзі, будемо трудитися!

Опівночі Добо скликав офіцерів до Церковної вежі і наказав вистрілити вгору зі східного боку освітлювальними ядрами.

— Дивіться,— сказав він,— оті насипи, що простяглися аж сюди, схожі на кротове купиння, коли кріт риє під землею. А он ті роди кишать турками.

Тієї ночі турки справді спустилися з гір і підійшли до мурів. Коли спалахували освітлювальні ядра, обложені бачили неподалік безліч шатрів, жовто-червоні стяги