Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу — покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог — далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, — але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято — хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія — скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, — з’явився ще один самозванець — Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятів­ського, який раптом розбив царських воєвод — під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.

Але й цар не дрімав. Зібравши велике військо, він узяв в кільце Тулу.

Облога тривала три місяці. Царські війська раз по раз штурмували місто, у якому вже спалахнув голод. У захисників не було набоїв, але вони трималися — ось де Болотников нарешті виявив героїзм і стійкість — жаль, що запізно. Та й тримався він в основному в Тульському кремлі.

Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду — притоку Оки, на якій розташоване місто.

Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.

За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою — бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.

Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні — будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»

Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю — велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.

Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем — картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі — Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув — і врочисто — голос, голос який — труба! — поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.

Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити — одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!

18 жовтня цар урочисто — як переможець селянського бунту — під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні — тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.

Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту — Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.

Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник — на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.

Болотникова, як головного заводія, довго допитували — «с пристрастием», — а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.

Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І — ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!

— Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, — як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не