Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

знайшовши дофіна в його покоях, маршал вирішив зачекати його в більярдній разом з герцогом де Гішем і герцогом де Вентадуром, ад’ютантами принца. Незабаром дофін повернувся: побачивши маршала, він почервонів і, крокуючи, як завжди, дуже широко, попрямував у свою вітальню, кинувши маршалові: «Увійдіть!» Двері зачинилися; почувся сильний галас, голоси лунали все голосніше і голосніше; стривожений герцог де Вентадур прочинив двері: маршал вийшов першим, дофін ішов за ним слідом. Вигукуючи: «Ви двічі зрадник! Віддайте шпагу! Віддайте шпагу!» – дофін кинувся на маршала і почав відбирати у нього шпагу. Ад’ютант маршала, пан Деларю, хотів розборонити їх, але пан де Монгаскон спинив його; тим часом дофін, намагаючись зламати шпагу маршала, порізав собі руку і став гукати на допомогу гвардійців: «До мене! Заарештуйте його!» Гвардійці негайно з’явилися, і, якби маршал не відхилився, їхні багнети устромилися б йому просто в обличчя. Потім герцога Рагузького попровадили до його покою, де він мав залишатися під домашнім арештом.

Король з гріхом пополам зам’яв цю пригоду, тим більш непривабливу, що великого співчуття не викликав жоден з її учасників. Заколовши Сен-Поля, маршала Ліги, син Міченого довів, що в його жилах тече горда кров Гізів, але яка користь була панові дофіну, набагато могутнішому, ніж лотаринзький принц, проштрикувати шпагою маршала Мармона? Утім, ненабагато більшу цікавість викликало б і вбивство пана дофіна маршалом. Нині навіть Цезар, нащадок Венери, і Брут, спадкоємець Юнія, якби вони з’явились на паризьких вулицях, нікого не вразили б. У нас немає нічого великого, бо немає нічого високого.

Ось на що витрачали мешканці Сен-Клу останні години існування монархії: ця бліда, скривавлена і спотворена монархія нагадувала вмираючого володаря, описаного д’Юрфе: «Глибоко запалі очі, в яких застигла туга: відвисла нижня щелепа, туго обтягнута пожовтілою шкірою; борода скуйовджена, погляд зупинився, дихання уривчасте. Уста його отверзалися нині не для людських слів, але лише для пророкувань».

13
Неї. – Пан герцог Орлеанський. – Маєток Ле Ренсі. – Герцог прямує до Парижа

Все своє життя герцог Орлеанський почував до трону той потяг, який кожна високорідна душа має до влади. Схильність ця прибирає різної подоби залежно від характеру: у людей палких і честолюбних вона безоглядна, неприхована, відверта; у людей зніжених і раболіпних – обачна, потаємна, сором’язлива і підла; перших вона може штовхнути на будь-які злочини, других – на будь-які ниці вчинки. Пан герцог Орлеанський належав до другої категорії честолюбців. Згадайте біографію цього державця, і ви побачите, що ніколи і ні в чому він не йшов до кінця, завжди залишаючи собі лазівку для втечі. Під час Реставрації він лестив двору і протегував лібералам; Неї було прихистком для незадоволених і незадоволення. Тут зітхали, потискали один одному руки, зводячи очі догори, але не промовляли жодного рішучого слова, яке могло б прогнівити вищу владу. Якщо помирав член опозиції, власник Неї посилав на похорон свою карету, проте карета ця була порожня; лівреї відкритий доступ у всі будинки і до всіх могил. Якщо, знаючи, що я в неласці, пан герцог Орлеанський зустрічав мене в Тюїльрі, він старанно вітав усіх, що були від нього по праву руку, тільки б не помітити мене, що залишився зліва. Такі речі впадають в очі і йдуть на користь.

Чи знав пан герцог Орлеанський заздалегідь про липневі ордонанси? Чи повідомила його про них особа, вхожа до пана Уврара? Якої він був про них думки? Чого боявся і на що сподівався? Чи був у нього чіткий план? Діяв пан Лаффіт за його вказівками чи самостійно? Судячи з того, що відомо про характер Луї-Філіпа, можна припустити, що він не ухвалив ніякого рішення і що політична несміливість укупі з природною брехливістю змусили його чекати подальшого розвитку подій, як павук чекає муху, яка рано чи пізно попадеться в його сіті. Він полишив на епоху готувати змову, а сам був змовником лише у мріях, яких, мабуть, побоювався.

Два шляхи відкривалися перед паном герцогом Орлеанським: один, найбільш гідний, полягав у тому, щоб вирушити у Сен-Клу і стати посередником між Карлом X і народом, рятуючи корону першого і свободу другого; інший – у тому, щоб з триколірним прапором напереваги кинутися на барикади й очолити перевлаштування світу. Філіп міг вибирати між репутацією порядної людини і славою людини великої: він визнав за краще вкрасти в короля корону, а в народу свободу. Скориставшись сум’яттям і горем, що панують під час пожежі, шахрай потихеньку тягне з палаючого палацу все найкоштовніше, не звертаючи уваги на крики дитини, чию колиску охопило полум’я.

Від багатої здобичі в цілої зграї псів розгорілися очі: ось тут і спливла на поверхню вся гнилизна минулих правлінь, всі скупники краденого, всі напіврозчавлені погані жаби, які не подихають, хоч скільки б їх топтали, і живуть, вічно плазуючи. Однак саме цих людей розхвалюють нині на всі лади, особливо захоплюючись їх тямущістю! Інакше думав Мільтон, в одному з листів якого є піднесені рядки: «Якщо існує людина, в чию душу Господь уклав пристрасну любов до моральної краси, то людина ця – я. Непоборна сила вабить мене до кожного, хто зневажає лицемірну повагу простолюду, до кожного, хто почуттями, словами і вчинками шанує заповіти вікової мудрості. Ні на небі, ні на землі не знайдеться нікого, хто завадив би мені дивитися на людей, що являють собою взірець порядності й доброчесності, з ніжністю і повагою».

Придворні Карла X ніколи не відзначалися прозорливістю, і їм було невтямки, що відбувається і з ким вони мають справу; можна було викликати пана герцога Орлеанського в Сен-Клу, і тоді, заскочений зненацька, він, можливо, підкорився б королю; можна було захопити його в Неї того самого дня, коли стали відомі ордонанси: ні те, ні інше зроблено не було.

У вівторок, 27 березня, о третій годині ночі Луї-Філіп, отримавши від пані де Бонді повідомлення про останні події, покинув Неї і сховався у притулку, місцезнаходження якого було відоме тільки його рідним. Він однаково побоювався і народного гніву, і капітана гвардії з наказом про арешт. Тому він вирушив у Ле Ренсі, щоб у тамтешній самоті слухати віддалену гарматну канонаду, що долинала з Лувру, подібно до того, як я, прихилившись до дерева, слухав канонаду, що долинала з полів Ватерлоо. Втім, почуття, що хвилювали груди герцога, ймовірно, зовсім не схожі були на ті, що хвилювали мене серед гентських полів.

Я вже сказав, що вранці 30 липня пан Тьєр не застав герцога Орлеанського в Неї; одначе пані герцогиня Орлеанська послала до