Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Коли виборна королівська процесія пройшла всередину Ратуші, до слуху претендента долинув гомін куди загрозливіший; на кількох вірних слуг, що вигукнули його ім’я, посипалися стусани. Герцог увійшов до Тронної зали; тут зібралися люди, що провели три революційні дні зі зброєю в руках; серед них були і поранені; склепіння зали струсонув одностайний клич: «Геть Бурбонів! Хай живе Лафаєт!» Герцог, як видно, збентежився. Пан В’єнне, замінивши пана Лаффіта, прочитав уголос заяву депутатів; її було вислухано в цілковитому мовчанні. Герцог Орлеанський кількома словами висловив свою згоду з прочитаним. Тоді пан Дюбур сказав йому суворо: «Ви взяли на себе великі зобов’язання. Якщо ви порушите їх, ми вам це нагадаємо». На що майбутній король схвильовано відповів: «Добродію, я порядна людина!» Пан де Лафаєт, бачачи, що збори вагаються, раптом надумав зректися посади президента: він вручив герцогу Орлеанському триколірний прапор, вийшов на балкон Ратуші і на очах приголомшеного натовпу розцілувався з герцогом, який тим часом розмахував національним прапором. Республіканський поцілунок Лафаєта дав Франції короля. Дивний підсумок життя для героя Старого і Нового Світу!

І ось уже – туп-туп! – ноші Бенжамена Констана і білий кінь Луї-Філіпа, напівобшикані, напівпрославлені, плентаються з Гревської політичної фабрики назад у Палац торгашів. «Того самого дня, – говорить пан Луї Блан про 31 липня, – неподалік від Ратуші на борт корабля, на щоглі якого майорів чорний прапор, вантажили трупи. Народ, що з’юрмився на березі Сени, мовчки дивився, як їх укладають штабелями і прикривають соломою».

Розповідаючи про те, як штати, скликані Лігою, вимислювали собі короля, Пальма-Кає вигукує: «Уявіть собі, прошу вас, яку могли б дати відповідь метр Матьє Делоне, пан Бюше, кюре з церкви Святого Бенуа та інші людці того ж штибу, коли б дізналися, що в їхній владі посадити на французький престол будь-якого короля, якого їм забагнеться!.. Справжні французи споконвіку зневажали цей спосіб обирати королів, що робить їх панами і слугами заразом».

Філіп ще не випив чашу випробувань до дна; ще не одну руку він мав потиснути, не одні обійми знести, не один поцілунок здаля послати перехожим, не один низький уклін віддати і не один раз на догоду натовпу проспівати «Марсельєзу» з балкона Тюїльрійського палацу.

Вранці 31 липня багато республіканців зібралися в редакції «Насьйональ»: дізнавшись про призначення герцога Орлеанського королівським намісником, вони захотіли з’ясувати, які погляди цього принца, котрий має намір стати французьким монархом проти волі народу. Пан Тьєр провів республіканців у Пале-Руаяль; до депутації входили пани Бастід, Тома, Жубер, Кавеньяк, Маршеї, Дегузе, Гінар. Спочатку герцог наговорив їм купу гарних слів про свободу. «Поки ви ще не король, – відповів йому Бастід, – вислухайте правду; незабаром біля вас залишаться самі лестивці». «Ваш батько, – додав Кавеньяк, – царевбивця, як і мій; це кладе на вас особливий відбиток». Обмін люб’язностями щодо царевбивства завершився реплікою Філіпа, який зауважив, – утім, цілком справедливо, – що є речі, про які треба пам’ятати, щоб їх не повторювати.

У розмову зайшли новоприбулі республіканці, які не встигли вранці до редакції «Насьйональ». Пан Трела мовив Філіпу: «Все вирішує народ; ваша влада – тимчасова; народ повинен висловити свою волю: запитаєте ви його думку чи ні?»

Аби припинити ці небезпечні розмови, пан Тьєр поплескує по плечу пана Тома зі словами: «Чи не правда, монсеньйор, з нього вийде чудовий полковник?» – «Цілком правильно», – відповідає Луї-Філіп. «Що він таке говорить? – обурюються республіканці. – Невже він має нас за стадо продажних тварюк?» З усіх боків лунають розгублені і плутані вигуки: «Це якесь вавилонське стовпотворіння! І цю людину називають королем-громадянином! Республіка? То правте з допомогою республіканців!» А пан Тьєр вигукує: «Гарненьку зустріч я влаштував!»

Потім у Пале-Руаялі з’явився новий гість: громадянин де Лафаєт мало не задихнувся в обіймах свого короля. Всі друзі дому умлівали від захоплення.

Люди в куртках стояли в почесній варті, люди в кашкетах відпочивали у вітальнях, люди в блузах бенкетували за одним столом з принцами і принцесами; королівська рада засідала в залі, де стояли лише стільці і жодного крісла; слово надавали всім охочим; Луї-Філіп, сидячи між паном де Лафаєтом і паном Лаффітом і обіймаючи їх обох за плечі, світився рівністю і щастям.

Я хотів би з більшою серйозністю малювати усі ці сцени, що привели до великої революції, або, кажучи точніше, прискорили велике перетворення світу; але я був їх очевидцем; а депутати, що брали в них безпосередню участь, не могли позбутися деякої ніяковості, розповідаючи мені про те, як 31 липня вони змайстрували для Франції… короля.

Гугеноту Генріху IV висунули вимоги, що не зменшували його величі і законні, якщо йдеться про королівський престол; йому нагадували, що «святий Людовік був приєднаний до лику святих не в Женеві, а в Римі, що коли король не сповідує католицької віри, він не має права бути першим серед християнських королів, що не личить королю молитися інакше, ніж молиться його народ, що король, який не є католиком, не може бути коронований у Реймсі і похований в абатстві Сен-Дені».

Чого вимагали від Філіпа перед останнім туром голосування? Більшого патріотизму.

Нині, коли революція вже відбулася, нагадування про те, з чого вона почалася, здаються багатьом людям образливими; люди ці дорожать своїм новим становищем і бачать наклепника в кожному, хто відмовляє початкам у наслідках фіналу.

Коли голубка помазала Хлодвіга на царство, коли довговолосих франкських королів підносили вгору на щитах, коли змолоду доброчесний Святий Людовік, коронуючись, смиренно присягнувся вживати владу не інакше, як на славу Божу і для добра свого народу, коли Генріх IV, увійшовши до Парижа, попрямував у собор Паризької Богоматері й упав ниць перед вівтарем, біля якого з’явився чи привидівся натовпу прекрасний юнак, що його всі прийняли за королівського ангела-хранителя, – тоді, не сперечаюся, королівський вінець був священний; корогва лежала в небесному ковчезі. Але з того часу, як посеред площі, на очах натовпу, під барабанний бій монарх з обстриженим волоссям і зв’язаними за спиною руками схилив голову на плаху, з того часу, як інший монарх на іншій площі під бій того ж барабана заходився виканючувати у простолюду голоси на випадок свого обрання, хто може мати хоч які-небудь ілюзії щодо королівської влади? Хто може вірити, що королі, які засідають на цьому пошарпаному і зганьбленому престолі, зберігають владу над світом? Яка сповнена гідності людина погодиться випити ту чашу сорому і огиди, яку Філіп