Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

спорожнив одним духом, навіть не поморщившись? Європейські монархії жили б і далі, якби не загинула їхня мати – французька монархія, дочка святого мученика і великого політика; проте безцінне насіння було розвіяне за вітром: відтепер нива вічно буде безплідною. Книга тридцять четверта
1
‹…› Дипломатичний корпус

‹Король покидає Сен-Клу і прямує до Рамбує; герцогиня Ангулемська прибуває у Тріанон; поведінка європейських послів, які раніше підштовхували Карла X до ухвалення ордонансів, а тепер зрадили його і визнали новий уряд›

Я давно вже маю переконання, що дипломатичні корпуси, поява яких належить до епох, коли панувало інше право, ніж нині, нічим не пов’язані з новим суспільством: сьогодні представницьке правління, нововведення, що полегшили сполучення між країнами, дозволяють міністрам обговорювати державні справи безпосередньо або через консульських службовців, кількість яких треба було б збільшити, додавши їм платні: адже в наші дні Європа – континент промисловий. Титуловані шпигуни з непомірними претензіями, що втручаються в будь-яку справу, щоб повернути собі готове вислизнути значення, здатні лише сіяти сум’яття в серцях і головах міністрів тієї країни, де вони акредитовані, і спокушати ілюзіями своїх покровителів.

2
Рамбує

‹Король прибуває до Рамбує, кинувши армію напризволяще. Солдати поступово розбігаються›

Дофін зустрів дезертирів; гренадери, вишикувавшись у бойовому порядку, привітали принца, а потім продовжили свій шлях. Вражаюча суміш зради з добропристойністю! Ніхто з учасників цієї триденної революції не діяв за велінням пристрасті; всі чинили так, як, на їхню думку, треба було чинити, щоб захистити свої права або виконати свій обов’язок; відвоювавши права і виконавши обов’язок, бійці не відчували ні любові, ані ненависті; одні боялися, аби боротьба за права не завела їх надто далеко, інші – аби вірність обов’язку не виявилася надмірною. Можливо, то був єдиний випадок в історії людства, як минулій, так і майбутній, коли народ зупинився на півдорозі, хоча перемога була вже близька, а солдати, що захищали короля доти, поки він, бодай на словах, виявляв бажання битися, повернули йому прапори перш, ніж покинути його. Ордонанси звільнили народ од вірності присязі; відступ на полі бою звільнив гренадерів од вірності бойовому стягу.

3
Відкриття сесії 3 серпня. – Лист Карла X панові герцогу Орлеанському

Переконавшись, що Карл X нічого не робить, а республіканці відступають, новообраний монарх перейшов у наступ. Мешканці провінцій, що завжди з рабською, баранячою покірністю наслідують парижан, отримавши кожну нову телеграфну звістку і побачивши кожен увінчаний триколірним прапором диліжанс, починали вигукувати то «Хай живе Філіп!», то «Хай живе революція!»

3 серпня, у день відкриття сесії, депутати і пери з’явилися на спільне засідання; пішов туди і я, бо становище, як і раніше, залишалося невизначеним. У палаті було розіграно такий акт мелодрами: трон був порожній, а антикороль сидів поряд. Можна було подумати, що це канцлер відкриває за дорученням засідання англійського парламенту за відсутності монарха.

Філіп розповів нам про навислу над ним фатальну необхідність заради нашого порятунку прийняти титул королівського намісника, про перегляд статті 14 Хартії та про те, що він, Філіп, носить у серці свободу й ощасливить нас цією свободою, а Європу – миром. Подібними конституційними просторікуваннями нас морочать ось уже півстоліття. Усі, проте, напружили весь свій слух, коли принц зробив таку заяву:

«Панове пери і панове депутати, як тільки обидві палати почнуть працювати, я доведу до вашого відома зречення престолу, підписане Його Величністю Карлом X. Той самий документ засвідчує, що Луї Антуан Французький, Дофін, також відмовляється від своїх прав. Текст зречення було передано мені вчора, 2 серпня, об 11 годині вечора. Нині я віддам його до архіву палати перів і накажу опублікувати в «Монітері».

Жалюгідна і боязка недомовка – герцог Орлеанський навіть не згадав тут імені Генріха V, на користь якого зреклися обидва королі. Якби у той час можливо було опитати кожного француза окремо, напевно, більшість подала б голос за Генріха V; навіть частина республіканців погодилася б визнати його королем, якби його вихователем став Лафаєт. Якби два старі королі вирушили доживати свого віку в Римі, а носій законної влади не покинув Франції, ми уникнули б усіх тих складнощів, що супроводжують узурпацію і накликають на узурпатора підозри всіх партій. Поставлення на царство представника молодшої парості Бурбонів було не просто небезпечне, воно було політично абсурдне: нова Франція живе республіканськими переконаннями, їй зовсім не потрібен король, у всякому разі, король із старовинної династії. Мине кілька років, і ми побачимо, що станеться з нашими свободами і чим обернеться обіцяний нам мир. Якщо судити з учинків нового обранця і з того, що відомо про його характер, можна припустити, що задля корони монарх цей визнає себе зобов’язаним пригноблювати співвітчизників і плазувати перед чужоземцями [89].

Дійсна вина Луї-Філіпа не в тому, що він погодився зійти на престол (честолюбний вчинок, яких в історії були тисячі і який суперечить лише певному політичному устрою); справжній його злочин у тому, що він зрадив свій обов’язок опікуна, що він пограбував дитину і сироту – гріх, багато разів проклятий у Святому Письмі: адже моральне правосуддя (хоч як його називай – долею чи Провидінням, – я переконаний, що воно неминуче спостигає зловмисника) завжди карало тих, хто переступав моральний закон.

Філіпу, його правлінню, всьому цьому неможливому і зітканому із суперечностей порядку речей рано чи пізно прийде кінець; відстрочка тут – лише випадок, результат зіткнення внутрішніх і зовнішніх інтересів, бездіяльності і розбещеності індивідуумів, легковажності, байдужості й безхарактерності; хоч скільки б тривало нинішнє царювання, Орлеанській парості не вдасться пустити глибоке коріння.

Карл X, зрозумівши, як далеко зайшла революція, і не відчуваючи себе спроможним зупинити її, бо ні вік його, ні вдача до того не схиляли, визнав за необхідне для порятунку своєї династії зректися разом із сином престолу, про що Філіп і повів депутатам. Ще 1 серпня старий король письмово дав свою згоду на відкриття сесії і, розраховуючи на щиру прихильність кузена Орлеанського, назвав його своїм намісником. 2 серпня він пішов ще далі, бо тепер бажав лише одного – покинути Францію, і просив призначити комісарів, які провели б його до Шербура. Воєначальники з королівського почту спочатку відхилили цих супровідників. За Бонапартом також прямували комісари, за першим разом – російські, за другим – французькі, але він про це не просив.

Ось текст листа Карла X:

«Рамбує, 2 серпня 1830 року.

Кузене, біди, що впали на мій народ і можуть загрожувати йому в майбутньому, так