Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Вимоги ці ввібрали в себе все справедливе, що було в республіканських переконаннях; нові збори депутатів покликані були вирішити, чи слід виконувати наказ: «Геть королів!»; кожен обґрунтував би свою думку, і, хоч який би уряд обрав цей конгрес усієї нації, він був би законним.

Іншу республіканську відозву, що з’явилася того ж дня, 30 липня, увінчували великі літери: «Геть Бурбонів!.. Інакше – прощавай велич, спокій, суспільний добробут і свобода».

Нарешті, до народу звернулися пани члени муніципальної комісії, що становили тимчасовий уряд; вони вимагали, щоб «ніякі прокламації не оголошували нікого головою держави доти, поки не буде остаточно визначено державний устрій; хай тимчасовий уряд залишається при владі доти, поки не виявиться воля більшості французів; усякі ж інші дії слід вважати невчасними і злочинними».

Це звернення, що виходило від членів комісії, обраної чималою кількістю громадян з різних районів Парижа, підписали пан Шевальє (голова), а також пани Трела, Тест, Лепеллетьє, Гінар, Енгре, Кошуа-Лемер та інші.

Члени цих народних зборів пропонували без голосування віддати посаду президента республіки панові де Лафаєту; вони спиралися на ті принципи, які проголосила у 1815 році, перед розпуском, палата представників. Багато друкарів відмовилися друкувати прокламації такого роду, оскільки їх заборонив герцог де Брой. Республіка скидала з трону Карла X і слухалася наказів пана де Броя, людини без характеру.

Я вже сказав, що вночі проти 30 липня пан Лаффіт разом з панами Тьєром і Міньє вжили всіх заходів, щоб привернути увагу публіки до пана герцога Орлеанського. 30 липня побачили світ плоди цієї таємної змови – прокламації і звернення, що попереджали: «Тільки не республіка!» Далі народу нагадували про подвиги в битвах під Жемаппе і Вальмі, а також запевняли, що пан герцог Орлеанський походить не з роду Капетів, а з роду Валуа.

Пан Лаффіт не марнував часу: того ж ранку його посланець пан Тьєр разом з паном Шеффером поскакав у Неї, проте Його Королівської Величності вони там не застали. Відбулася велика словесна баталія між мадемуазель Орлеанською і паном Тьєром: врешті-решт вони зійшлися на тому, що панові герцогу Орлеанському буде послано листа, який умовлятиме його стати на бік революції. Пан Тьєр сам черкнув герцогу записку, а пані Аделаїда обіцяла, не чекаючи своїх рідних, вирушити до Парижа. Орлеанізм робив великі успіхи, і вже увечері того ж дня серед депутатів пішли розмови про те, щоб надати панові герцогу Орлеанському права королівського намісника.

Пан де Сюссі тим часом з’явився з новими ордонансами до Ратуші і був прийнятий там ще гірше, ніж у палаті депутатів. Заручившись розпискою пана де Лафаєта, він повернувся до пана де Мортемара, який вигукнув: «Ви врятували мені більше, ніж життя: ви врятували мені честь!»

Муніципальна комісія видала прокламацію, в якій оголошувала, що із злочинами його (Карла X) царювання покінчено і що народ отримає уряд, який буде зобов’язаний йому (народу) своїм походженням: двозначна фраза, яку можна трактувати як завгодно. Пан Лаффіт і пан Пер’є не підписали цей документ. Пан де Лафаєт, якого нарешті почала трохи хвилювати можливість піднесення орлеанської парості, послав пана Оділона Барро в палату депутатів оголосити, що народ, творець Липневої революції, не має наміру звести її до простої зміни царюючих осіб і вимагає як плату за пролиту кров хоч би деякого розширення свобод. Депутати зібрались були підписати відозву, що запрошувала Його Королівську Високість герцога Орлеанського до столиці, але після перемов із Ратушею план цей відмінили. А проте за жеребом визначили депутацію з дванадцяти чоловік, яким належало вирушити до замку Неї і запропонувати його власникові ту саму посаду королівського намісника, яку члени палати побоялися згадати у відозві.

Увечері пан пер – охоронець печатки зібрав у себе решту перів; випадково чи навмисно, але мені запрошення послали надто пізно. Я сподівався устигнути до призначеної години; мені відчинили ворота з боку Обсерваторії, я швидко перетнув Люксембурзький сад і увійшов до палацу: він був порожній. Я пішов назад по доріжці між клумбами, не зводячи очей з місяця. Я із жалем згадував про моря і гори, де він з’являвся мені, про дерева в лісовій хащі, за верхівками яких він мовчки ховався, повторюючи, здавалося, вислів Епікура: «Приховуй своє життя».

29 липня увечері, як я вже говорив, війська відступили до Сен-Клу. Буржуа Шайо і Пассі атакували їх, убили капітана карабінерів і двох офіцерів, поранили дюжину солдатів. Капітан гвардії Ламот упав, убитий кулею хлопця, якого вирішив пожаліти. Цей капітан подав у відставку того самого дня, коли були опубліковані ордонанси, але 27 липня, побачивши перші збройні сутички, повернувся у свій полк, щоб розділити з товаришами небезпеку. Ніколи ще, на довершення слави Франції, не відбувалося на її землі таких прекрасних битв між свободою і честю.

Безстрашні діти-бо не усвідомлювали небезпеки, зіграли протягом трьох липневих днів роль, гідну жалю: захищені своєю слабкістю, вони упритул розстрілювали офіцерів, які вважали опір ганебним. Сучасна техніка вкладає смертоносну зброю в найнемічніші руки. Хирляві потворні мавпочки, скоростиглі вільнодумці, жорстокі і розбещені, ці юні герої революції коїли вбивства з виглядом простодушним і невинним. Остережімося заохочувати зло необдуманими похвалами. Діти спартанців полювали на ілотів.

Пан дофін зустрів солдатів у Булонському лісі, а потім повернувся у Сен-Клу.

Замок Сен-Клу охороняли чотири роти королівських гвардійців. На допомогу до них прибув батальйон вихованців Сен-Сірської військової школи: на відміну від своїх суперників з Політехнічної школи, вони залишилися вірні королю. Змучені триденними боями війська дуже здивували ситих і причепурених титулованих придворних, які остовпіло поглядали на поранених, знесилених бійців. Ніхто й не подумав припинити телеграфне сполучення; дорогами безперешкодно роз’їжджали кур’єри і мандрівці в мальпостах і диліжансах, і триколірний прапор, що маяв над ними, викликав обурення в зустрічних селах. Бунтівники вже почали вербувати собі прихильників, обіцяючи їм гроші і жінок. Тут і там з’являлися відозви комуни міста Парижа. Король і двір ніяк не хотіли повірити, що їм загрожує небезпека. Щоб виявити презирство до жменьки розбунтованих буржуа і довести, що ніякої революції не відбувається, вони нічого не робили: на все воля Божа.

Пізно увечері 30 липня, приблизно в той самий час, коли посланці депутатів вирушили в Неї, ад’ютант маршала Мармона повідомив війська про скасування ордонансів. Солдати відповіли вигуками: «Хай живе король!» – і знову віддалися бівуачній веселості, проте ад’ютант не доповів про своє прибуття дофіну, і той, бувши великим любителем дисципліни, розлютився. Король сказав маршалові: «Дофін незадоволений; поговоріть з ним».

Не