Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Дофін, який поділяє мої почуття, також зрікається своїх прав на користь племінника.

Отже, вам, як намісникові, належить проголосити Генріха V королем. Утім, форму правління до повноліття нового короля ви визначите самі. Я всього лише посвячую вас у свої наміри – це спосіб уникнути нових лих.

Сповістіть про зміст мого листа дипломатичний корпус і якнайшвидше повідомите мені прокламацію, що оголошує мого внука королем під ім’ям Генріха V…

Знову запевняю вас, кузене, що залишаюся люблячим вас кузеном.

Карл».

Якби пан герцог Орлеанський знав, щó таке хвилювання чи каяття, хіба не повинен був уразити його в самісіньке серце цей підпис: «Люблячий вас кузен»? У Рамбуйє були такі впевнені в щасливому результаті справи, що вже збирали юного принца в дорогу: найревніші прихильники ордонансів уже виготовили триколірну кокарду, покликану бути йому захистом. Уявіть, що сталося б, якби пані герцогиня Беррійська, не гаючись, рушила в дорогу разом із сином і з’явилася перед депутатами тієї самої хвилини, коли пан герцог Орлеанський зійшов на трибуну; звичайно, ніхто не міг поручитися за успіх; матері й сину загрожувала чимала небезпека, але, якби сталося навіть найгірше, дитя потрапило б на небо і не волочило мізерне існування на чужині.

Мої поради, побажання, крики ніяк не подіяли; марно вимагав я побачення з Марією Кароліною; коли Баярд готувався покинути батьківський дім, мати його, як говорить Вірний Слуга, «слізно тужила». «Вийшла добра жінка з воріт замку і, покликавши до себе сина, мовила йому такі слова: «П’єре, друже мій, будьте добрі і чемні без будь-якої гордині; слугуйте смиренно всякому людові, ні словом, ні ділом не порушуйте клятви, допомагайте бідним вдовам і сиротам, і Господь нагородить вас…» І вийняла добра жінка з рукава маленький гаманець, де всього лише й було що шість золотих екю та одне срібне, і подала його синові».

Лицар без страху і догани, що рушив у дорогу з шістьма золотими екю в маленькому гаманці, став найвідважнішим і найславнішим з полководців. Генріха, у чиєму гаманці не знайшлося б, мабуть, і шести екю, чекали зовсім інші битви; він мав битися з нещастям, а цього ворога важко здолати. Возвеличмо матерів, які дають синам уроки ніжності і доброти! Будьте благословенні ви, матусю, – адже вам зобов’язаний я тим, що душа моя сповнилася покірності, а ім’я сподобилося пошани.

Винен: я поринув у спогади, але, можливо, тиранство моєї пам’яті, домішуючи минуле до теперішнього, хоч почасти згладжує його нікчемність.

До Карла X були послані пан де Шонен, пан Оділон Барро і маршал Мезон. Вартові перепинили їм шлях, і вони повернули назад. Натовп повернув їх у Рамбує.

2 серпня надвечір поширилися чутки про те, що Карл X відмовляється покинути Рамбує до того часу, поки внука його не визнають королем. Вранці 3 серпня на Єлисейських Полях зібрався натовп, що голосно вимагав: «У Рамбує! У Рамбує! Жоден Бурбон не втече!» У натовпі траплялися й багаті люди, але вони у вирішальну мить дозволили простолюду рушити в дорогу; очолював похід генерал Пажоль, який узяв у начальники штабу полковника Жакміно. Комісари, що поверталися до Парижа, зустріли авангард цієї колони, повернули назад і цього разу були допущені в замок. Король розпитав їх про сили повсталих, а потім захотів поговорити віч-на-віч з Мезоном, зобов’язаним йому станом і маршальським жезлом; «Мезоне, – запитав він, – заклинаю вас вашою честю, скажіть мені, чи правду говорять комісари?» Маршал відповів: «Вони сказали тільки половину правди!»

3 серпня в Рамбує залишалися три з половиною тисячі піхотинців і дві тисячі кавалеристів, об’єднаних у чотири полки легкої кавалерії, по двадцять ескадронів кожен. Військовий почет, королівська гвардія та ін. налічували одну тисячу триста кавалеристів і піхотинців; усього в Рамбує перебувало вісім тисяч вісімсот чоловік і сім батарей із сорока двох гармат, готових до бою. О десятій вечора за сигналом сурми весь табір знявся з місця і потягнувся вбік Ментенона; Карл X і його родина рухалися посередині цієї похмурої процесії, в непевному світлі місяця, напівсхованого за хмарами.

Перед ким же вони відступали? Перед майже беззбройним натовпом, що прибував у омнібусах, фіакрах і повозах із Версаля і Сен-Клу. Силою поставлений на чолі цієї орави, що складалася щонайбільше з п’ятнадцяти тисяч чоловік, включаючи приспілих руанців, генерал Пажоль готувався попрощатися із життям. Половина його війська навіть близько не підійшла до замку. Жменька завзятих, відважних і великодушних юнаків, що опинилися серед цього наброду, принесла б себе в жертву, а решта швидше за все втекли б. Якби на рівнині поблизу Рамбує, в чистому полі, піхота і артилерія зустріли повсталих вогнем, вони напевно виграли б битву. Між народом, який здобув перемогу в Парижі, і королем, який здобув перемогу в Рамбує, могли б початися перемови.

Як! невже серед стількох офіцерів не знайшлося жодної рішучої людини, яка взяла б на себе командування від імені Генріха V? Адже, що не кажи, Карл X і дофін уже не були королями!

Можливо, захисники короля хотіли обійтися без битви? Чому ж у такому разі вони не відступили в Шартр або, ще краще, у Тур, де, не побоюючись атаки парижан, могли б заручитися підтримкою легітимістськи настроєних провінцій? Допоки Карл X залишався у Франції, армія здебільшого зберігала йому вірність. Булонський і Люневільський гарнізони знялися з місця і йшли йому на допомогу. Мій племінник, граф Луї, вів свій полк, 4-й єгерський, у Рамбує: солдати розійшлися лише після того, як дізналися про втечу короля. Панові де Шатобріану довелося проводжати монарха в Шербур верхи на поні. Якби Карл X, перечекавши бурю в якому-небудь місті, закликав до себе обидві палати, більше половини депутатів і перів підкорилися б. Казимир Пер’є, генерал Себастіані і сотня інших вичікували, опиралися владі триколірної кокарди; наслідки народного бунту страхали їх; та що там говорити? сам намісник, дізнавшись, що король викликає його до себе, і не будучи впевнений у перемозі натовпу, вислизнув би від своїх прихильників і підкорився королівській волі. Дипломатичний корпус, що зрадив свій обов’язок, зміг би спокутувати провину, знову ставши на бік монарха. Нехай би серед усього цього хаосу в Парижі була проголошена республіка – вона не протрималася б і місяця, якби одночасно в іншому місті Франції діяв законний конституційний уряд. Ніколи ще ніхто не програвав таку виграшну партію; але вже тому, хто програв, маючи