Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

Може, то Переяслав так подіяв на Мотронку? Згадала своє сирітство і все згадала, не рятувала від спогадів і пані Раїна, яка сиділа поблизу від нас і грала очима на моїх полковників, не рятував її навіть я в своїй славі і всемогутності. Чим тут зарадиш?

Я підвівся за столом, підставив келих, щоб наповнив його джура, припросив товариство:

— Панове — братгя! Пито вже й за моє здоров’я, і за здоров’я гетьманші Матрегни, і за все добро й пожиток для всіх нас. Та однаково прошу вас, аби ми випили ще раз за гетьманшу нашу Матрегну, щоб їй добре велося поміж нас, а ми з нею будемо як один, бо тепер вона дочка й мати наша! Слава!

Я поцілував Мотронку, перш ніж випити, піднявши її на одній руці, легесеньке дівча, щастя моє і радість найбільша. Поцілував її в чоло, і воно було холодне, як крига. Чоло — монастир, стегна — турецький рай, волосся — дощ, долоні — сніг, уста — сміх, очі — плач, так дивно була вона створена — на радість мою чи на безголів’я?

Старшини ж мої йшли до Мотронки, як на прощу. За звичаєм нашим прадавнім несли дари. Нечай хилив свою негнучку шию і клав до ніг гетьманші цілі стоси коштовностей. За ним ішов Богун, світячи своїми розумними очима. Тоді лівобережні полковники складали шану й дарунки. Джелалій скинув на гору своїх дарунків навіть підбитий, соболями кафтан, отриманий ним від султана, ще й приспівав пританцьовуючи:

Коли б не тая горілиця, не тая мокруха,

Не так хутко я збавився б від свого кожуха…

Я обійняв і поцілував Филона, притримав його біля себе, хотів сказати Мотронці, що це за чоловік і який чоловік, та тільки розвів безрадно руками. А тут уже підходив Чарнота, переблискував своїми чорними очима, вів за собою десяток молодих пахолків, що на витягнутих руках несли дарунки, приспівував, як Джелалій:

Мене дівки підпоїли,

Жупан мені підкроїли…

— Чи втішилося твоє серце? — поспитав я тихо Мотронку.

— Не знаю. Нічого не знаю, — мовила вона.

Боялася чогось мені не знаного, і тут був я безсилий з усією своєю гетьманською владою, бо й найвища влада, діходячи до душі людської, зупиняється безрадна.

— Зі мною нічого не бійся, — сказав я Мотронці з невластивою мені самовпевненістю.

— А без тебе?

— Не будеш без мене ніколи.

Не треба було казати цих слів, та вже сказав і махнув товариству своєму дорогому, щоб заспівували пісню. Може, хоч знов же ті «Бережечки» або ж «У гаю, гаю, чабан вівці зганяє». Ще в «Роксоланії» Кльоновського розповідається про сю пісню нашу давню, як летить на білім коні чабан до дівчини, що його причарувала. Прилетів і я на білім коні до своєї любові.

Чи ж надовго? І чи можлива любов на тих вершинах, що на них опинився? Хотів, щоб була там любов, бо як же інакше?

Був я добрий того вечора, хотів з усіма мати згоду. Виговський застерігає, щоб не приймав ніяких послів, поки не прибудуть комісари? Згода. Пані Раїна скаржилася на безецність. мого сина Тимка? Я прикликав його до себе, обійняв, спитав тихо: «Хочеш, пошлю тебе в Молдавію?» — «А чого я там не бачив?» — «Кажуть, у Лупула донька краси небаченої». — «А що мені її краса?» — «Захочеш — стане твоєю жоною».

Він знетямлено поглянув на мене. Хоч який був упитий, а видалося йому, ніби я п’яніший за нього.

— Гаразд, — сказав я йому. — Ще поговоримо про це.

Так минула та ніч у намаганнях моїх творити доброчинства, а тоді став я ждати королівських комісарів, себто пристав на вмовляння Виговського.

Кисіль із своїми кумпанами з Фастова поїхав на Трипілля, там перебралися через Дніпро і заночували в Воронькові.

Я надумав прийняти комісарів з гонорами. Виїхав їм назустріч за місто з Мотроною в санях, з полковниками й старшинами, під знаками, білим бунчуком гетьманським і червоною запорозькою хоругвою. Всадовив до себе в сани Киселя, і так в’їхали в місто. З двадцяти гармат вдарено на повітання, пан Адам розчулився, називав мене милим приятелем (вже вкотре!), закликав притиснути до серця всі духовні надбання народу, подбати про його віру і майбуття. Хто б уже дбав, а хто б мовчав! Та я до часу стримувався, щоб не розохотити пана сенатора, припросив його з комісарами до себе на обід, дав час облаштуватися з усіма панськими вигодами (але й не давав занадто часу, щоб не збагнули, як порозтикував їх по всьому Переяславу, та ще й обставив козаками мовби для забезпечення спокою комісарського).

На обіді, щойно я припросив Киселя до слова, він почав орацію, переказуючи мені і всьому війську ласку королівську й хвалячись, що привезли вони від Яна Казимира клейноди для гетьмана, та тут Джелалій без церемоній перебив його суворою мовою:

— Король як король, бо ми його й наставили над вами. Але ви, королев’ята, князі й сенатори, броїте много — і вже наброїли! І ти, Киселю, кость од костей наших, відщепився і пристаєш з ляхами.

Я спробував погамувати Филона, та він, махаючи перначем під самим носом у пана Киселя, кричав далі, аж довелося полковникам зацитькувати його і відпихати від зблідлого пана сенатора, якому зрадив його дух лицарський, що ним так полюбляв хвалитися повсюди.

— Привезли сі забавки, — кричав Джелалій вже з — за спин старшинських, — хочете задурити козаків, щоб знов загнуздати? Треба зброєю, а не словами справу кінчати! Майте ви свою Польщу, а Україна хай козакам буде!

— Бачиш, пане Киселю, — сказав я, — почув ти лиш одного мого полковника, а з них кожен як порох — не знаєш, коли й вибухне. То як тут починати комісію, не злагодивши бодай трохи бунтівних душ сих? Треба вам почекати, поки я прийму послів іноземних та дам їм одпуск, тоді, може, й візьмемося за своє діло.

— Але ж комісія не може чекати! — вигукнув пан Смяровський, давній мій знайомий з — під Замостя. Я подивився на нього спокійно, але тяжко. Пам’ятав його слова ненависні про Кривоноса. Може, й сюди впросився, щоб шукати свою кривду на Кривоносові? Так немає вже Максима, нічого й шукати. А той князь Четвертинський? Чи теж згадуватиме свої кривди і свого брата, вбитого в Нестерварі гарячими головами, і невістку свою, оту білу княгиню, що так припала до серця Максимові? Так немає ж Кривоноса вже тепер ні для кого, а біла та княгиня, кажуть, вже знайшла собі якогось