Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

Відтоді, як сто літ тому Сулейман Пишний проголосив Чорне море внутрішнім турецьким озером — Дахлі кгйоль, туди й пташка дзьоба не сміла сунути, хіба що відважні запорожці та донці звитяжно вривалися в море на своїх утлих суденцях і шарпали турецькі кріпості або ж зчіплялися в нерівних боях з тяжко озброєними османськими галерами. Шляхта, якій і не снилося побувати на Чорному морі, пускала поголос, що всі козаки всуціль хижаки й грабіжники, а тепер цих грабіжників сам султан пускав на море і запрошував як посередників чесних у великій торгівлі між безмежною турецькою імперією і двома наймогутнішими приморськими християнськими державами — Москвою і Польщею.

Були в угоді такі пункти:

1. Султан турецький дозволяє війську козаків і їхньому народові вільне плавання на Чорному морі до всіх своїх портів; городів і острогів, тадсож на Білім113 морі до всіх своїх володінь і острогів з їхніми портами і до портів інших государів і володінь християнських, також до всіх рік і городів, з якими за бажанням своїм в торги і купецькі діла входити мають, продавати, купувати і міняти по волі v своїй, стояти в портах і виїздити, коли захочуть, без будь — яких перешкод, спротиву й утруднень.

2. Для сприяння новій торгівлі Війська Запорозького і народу його султан турецький звільняє їхніх купців од будь — якого мита й податі, а також товари їхні, які тільки вони в державу його ввозять або з держави його вивозити захочуть, строком на сто літ (коли не на сто, то хоч би на п’ятдесят, або принаймні на тридцять), за чим службові начальники повсюди доглядати будуть, а по скінченні ста літ, коли Аллах дозволить, то більший тягар податей, як і самі турки, нести мають.

3. Для стримування своєвольних людей від нападу на море, з дозволу султана Військо Запорозьке закладе кілька городів портових нижче порогів, аж до гирла Бугу в Дніпро, звідти й торгівлю свою чинити і безпеку на морі проти свавілля забезпечити само собою має.

Я читав ту угоду пункт за пунктом уголос, з старшин моїх хіба що Джелалій розумів усе до кінця, та, власне, це ж він і привіз таку неспогадану в діях землі нашої угоду, тож я, прочитавши два чи три пункти, питав його:

— Чи воно все так, Филоне, як треба?

— Та здається, Богдане, що саме так, хай йому грець і всі турецькі святі на додачу! — поблискував він міцними зубами з — під густого вуса, що його й досі не брала сивизна.

— А чом би то вони в такому поквапі спорядили цю угоду, як гадаєш? — питав я його далі, вичитавши ще пункт про те, що нам, як колись ще при князях київських та імператорах візантійських, приділено й двір у Стамбулі свій у всій недоторканності й привілеях потрібних і знатних.

— Мабуть, бояться нас, Богдане: Почули про нашу силу, а для турка сила — над усе.

— А може, хочуть, щоб ми стерегли їм море від самих себе?

— Може, й так, на те ж вони й хитрі та мудрі і Аллаха свого згадують за кожним словом, а ми свого Бога, бач, згадуєм, лиш коли непереливки.

Тоді я ще прочитав угоду вже мовою нашою, щоб генеральний мій писар збагнув, про що йдеться, і тут же сказав Виговському звідомити комісарів королівських про неї, пославши кожному з них список.

Виговський слухняно нахилив голову, я ж, виказавши Осман — чаушу особливу честь, спитав його, коли б він хотів мати відпуск посольський, щоб зготувати для нього шертні114 грамоти і передати дарунки для султана, матері султанської, батька султанського Бекташ — аги й садразама115 Мехмед — паші за їхню ласку до мого війська, і до народу мого, та й до мене самого.

Пан Кисіль тим часом лютився, сидячи без діла в Переяславі, замкнутий в приділеному йому домі козаками моїми так щільно, що й миша до нього б не прослизнула. Слав мені щодня гнівні цидули, вимагаючи початку проведення їхньої комісії, а я або ж полишав ті його писання без відповіді, або велів Виговському одписувати, що маю державні турботи то по прийому турецького посла, то на відпуск послів молдавського й мунтянського, то знову ж таки по прийому й відпуску посла семиградського.

Тим часом прилітали до мене вісті звідусюди, і не були то вісті найліпші.

На Литві Януш Радзівілл, зібравши військо затягове Великого князівства Литовського, рушив з Бреста до Турова, здобув у козаків Мозир, вирізавши всю козацьку залогу, а проводиря козацького Махненка вбив на палю. Товариш гусарський Богуслав Казимир Мацкевич згодом оповідав про це: «Полковника Махненка вбито на палю з іншими. Князь пан гетьман Радзівілл хотів подивитися на трупи і поїхав на побойовисько, звелівши двом товаришам з кожної корогви пильнувати себе. І коли між пагорбами й кущами, голими на той час зимовий, об’їздили ми трупи покараних, то єдину втіху мали, полюючи на людей, ніби на диких звірів, бо неприятель, втікаючи болотами й ровами, кожен волів сховатися в чагарях, але ж вони були голі, кожного видно згори, і наші одні з рушниць, другі з мушкетів кожен свого вбивав, коли ж хтось, мов заєць, викрадався в поле, то й там не рятувався, бо корогви, які стояли в полі, побачивши тих бігців, рубали й різно мордували».

Радзівілл пішов далі й став під Бобруйськом. Кривився несмачно на хлопське завзяття, крутив пшеничного свого вуса, ждав, що прийдуть благати милості, але ніхто не приходив, вийшли з процесією священики, а козацька залога засіла в дерев’яній вежі й піддаватися не хотіла, коли ж побачили, що вже не буде рятунку нізвідки, то самі себе спалили, а хто вискочив, то попав на палі, які Радзівілл звелів наготувати для непокірливих. Між тих був і полковник бобруйський Піддубський, що кілька годин ще мучився, просив дати води напитися і в церкві по душі своїй дзвонити, щоб своє подзвіння послухати.

Де ще на світі є такі люди! Зневага до смерті винагороджувалася їм свободою, я ж відчував, що втрачаю свободу дедалі більше, бо всі від мене чогось ждуть, просять, сподіваються, вимагають: козаки й посполиті, міщани й старшина, сусідні держави і віддалені володарі, король і султан, князі й воєводи, церковні ієрархи і уми незалежні. Од усіх я тепер, виходить, ставав