Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Розлилися круті бережечки, гей, гей, по роздоллі,
Пожурилися славні козаченьки, гей, гей, у неволі.
Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці, гей, гей, не журіться,
Посилайте коні воронії, гей, гей, садовіться.
Та поїдем у чистеє поле, гей, гей, на Пиляву.
Та наберем червоної китайки, гей, гей, та на славу.
Гей, Щоб наша червона китайка, гей, гей, не злиняла.
Та щоб наша козацькая слава, гей, гей, не пропала.
Гей, щоб наша червона китайка, гей, гей, червоніла,
А щоб наша козацькая слава, гей, гей, не змарніла.
Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася.
Чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася.
А ми ж тую червону калину, гей, гей, та піднімемо,
А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо.
Я спитав Виговського:.
— Як це ти зачепився за комісарів?
— Гадав, що ти в Києві, гетьмане, туди й поїхав.
— Коли ж побачив, що немає мене там, то чом не вдарився за мною? Чи закортіло медів Киселевих куштувати?
— Гріх було знехтувати нагодою. Вивідав наміри комісарські.
— Що ж вивідав?
— Кисіль проговорився перед митрополитом. Мовляв, ми тут будемо тримати тирана за слово, яке дав під Замостям: амнестія, 12 тисяч війська реєстрового і скасування унії. А за те — військо все козацьке усунути на Запоріжжя, а в Україну пустити панів у їхні маєтності.
— Є в глеку молоко, та голова не влізе! Що з Литви?
— Радзівілл пішов проти козаків.
— Як же замирення королівське?
— Мовляв, Радзівілл порушує волю королівську.
— Алешто! Вони порушують, то й нам не гріх. Що привіз од Ракоці?
— Посол зі мною прибув. Проситься до тебе.
— Прийду опісля. Першого прийматиму московського посла.
— Ще не прибув, та й не знати, коли буде.
— Тоді султанського. Слід було дати йому асисторію коло мого двору, а ти мерщій втулив посла семиградського.
— Не хотів пускати сюди бусурманів.
— Коли немає в християнстві правди, можна попробувати її і в іновірців. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Що ж Ракоці молодий обіцяє?
— Може зібрати своє військо в Мукачеві і вдарити звідти на Краків. Поможе йому Януш Радзівілл, бо вони в союзі, як дисиденти, окрім того, може, стануть свояками, бо Радзівілл одружений з донькою Лупула — господаря молдавського, а Ракоці хоче пошлюбити молодшу Лупулівну. Кажуть, такої краси небаченої, що вже й молодший Потоцький, і син Вишневецького, і Ракоці змагаються за неї, аж султанський двір затурбувався, і забрано ту Роксанду до султанського гарему, щоб зберегти цноту.
— Багато втяв, пане писарю! І про цноту Лупулівни довідався! Може, розповіси старшинам, як то бережуть цей скарб у султанському гаремі?
— Ну, поки султан малолітній, то сховок там найнадійніший.
— Гаразд із тою цнотою. Що ж хоче Ракоці за послугу?
— Хоче, щоб. поміг ти йому добути корону польську.
— І тоді він буде козацьким покровителем, чи як?
— Певно ж.
— Гаразд. Тепер послухаємо Джелалія. Филоне! Присунься — но ближче!
Джелалій, потемнілий від вина, сів ближче, відтрутивши Чарноту й суддю генерального Самійла, бликнув неприхильно на Виговського. Підняв келих.
— За твоє здоров’я, гетьмане, і за здоров’я гетьманші молодої!
— Не був ти, Филоне, такий гречний, як ми з тобою в Стамбулі в неволі сиділи, а при султанськім дворі вже й нахапався?
— Та де, пане гетьмане! — засміявся Джелалій. — До султана й не допущено, бо ще ж малий, а ми, виходить, так само малі, ніхто й не знає про нас достоту. Насилу до великого візира дошкреблися. А той так у вічі й порскає! Зрадили, мовляв, панам своїм і вірі своїй, то й нам зрадите, чого приблукалися до священного порога його величності султана! Ну, й ще там багато чого було казано, та я вже й не дослухався, бо то вони так бурмотять, ти ж знаєш, Богдане. То я й кажу тому візиру. Ми, кажу, в панів своїх терпіли муку більшу, ніж у вас невольники на галерах, то й чом би мали дотримувати вірності своїм мучителям? А прибув я від народу великого й звитяжного, і просимо тільки давати нам татар, а ми платитимемо вам данину, як волохи, молдавани й Семиграддя, скільки вже там скажете, а проти кожного вашого ворога виставлятимемо щоразу хоч і десять тисяч війська, а вже яке те військо, то відаєте гаразд самі.
Отак побалакали, то візирик той і вгонобився. Одправили вже мене й не самого, а з послом своїм Осман — чаушем, привіз він тобі фірман султанський і дарунки від султана і від султанської матері.
— Бекташ — агу бачив?
— Не бачив, а лист од нього в Осман — чауша є до тебе.
— Завтра станеш у мене з послом султанським, — сказав я Джелалію.
Виговський обережно підказав, що годилося б перше діждатися королівських комісарів.
— Приймати поперед комісарів чи й треба кого, — виставив він над столом долоні, як апостол на тайній вечері.
— На погибель! — гукнув Чарнота. — Що нам ті комісари!
— Ми піддані королівські, — сумирно нагадав пан Іван.
— А може, то король наш підданий? — вдарив кулаками об стіл Чарнота. — Хіба ж не наш гетьман настановив королем Яна Казимира? Я й Замостя не хотів брати заради цього!
Тепер уже сміялися всі, згадуючи, як Чарнота «не захотів» брати Замостя.
— Молись Богу, що хоч сидіти вже за столом можеш, — кинув йому Вешняк.
— Вір інкомпарабіліс112, — похизувався своїм знанням латини Тетеря до свого так само едукованого сусіди Матвія Гладкого.
Чарнота на слова Вешняка не обізвався, а Тетерина латина зачепила його за живе.
— Ти собі вір чи не вір, — зневажливо кинув він Тетері, — мені аби гетьман мій вірив, ото!
— Чи вони завжди такі? — пошепки спитала мене Мотронка.
— А якими ж хотіла їх бачити? Скаржаться, обурюються, гніваються, плачуть, мучаться, проклинають, погрожують і звинувачують один одного й цілий світ, а геть — ман за всіх має просити, вимагати, виправдуватися, пояснювати. А тоді всі просять: поможи. Поможи подолати ворогів і власну слабість, поможи жиги, поможи вмерти, поможи перейти у вічність.
— Мені страшно, — прошепотіла ще тихіше вона.
— Чого тобі страшно, дитино моя? Злякалася цих воїнів? Та ж вони як діти — добрі душею, чисті серцем, а благородством ніхто в світі з ними не зрівняється.
— Страшно коло тебе, — сказала вона.
— Як то? Що мовиш? Чи я не зумію захистити, тебе од усіх
