Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Як же забути таке?
— Ще й не таке буде.
Ми ще раз випили по чарці, та тут увійшла до світлиці Мотрона й заклякла на порозі. Чарнота, хоч який упитий, вмить стрепенувся, вигнув спину, скочив з — за столу, нахилив рвучко голову перед Мотроною.
— Гетьманшо наша дорога! Чолом тобі! Шана козацька! Любимо тебе всі, як і гетьмана нашого.
Мотрона сміялася очима до мене понад схиленою в поклоні Чарнотиною головою, тоді подала йому обидві руки — не для поцілунку, як шляхтянки, а для потиску, і підвела обозного знов до столу, але я показав, що з нього вже досить, і теж звівся з — за столу, і так ми удвох випровадили нашого гостя до дверей.
— Гетьманшо наша, — бурмотів Чарнота, — за тебе… голови свої… кістьми ляжемо… Ти для нас…
Аби прихилити мене ласкою королівською, Кисіль намірився спершу вручити мені урочисто гетьманські знаки (що їх, до речі, Ян Казимир передав для мене без відома сенату й сейму), а вже тоді розпочинати переговори. Місце сій церемонії я призначив перед своїм двором, аби посли московський і семиградський, які мешкали поблизу, могли приглядатися.
Пройшов на конях мій полк охоронний, за ним музики з гетьманськими бубнами й трубами, тоді несли нову королівську хоругву, червону з білим орлом гаптованим і написом «Іоаннес Казімірус рекс», тоді булаву гетьманську, саджену туркусами, затим ішли комісари, яких я чекав у колі полковників і старшин. Мав на собі червоний алтембасовий кобеняк, підбитий соболями, поряд зі мною стояла Мотрона, в тім самім соболинім кунтуші, що стрічала мене в Чигирині, над нами тримали бунчук з білого хвоста кінського і хоругву запорозьку з архангелом Михаїлом, що мечем поражає всяку скверну.
Мороз був ізрядний, не помагало й сонце, що світило того ранку яскраво й щедро, пани комісари, хоч і в хутра позакутувані, задубіли так, що й слова ніхто з них не годен вимовити, тож я не вельми й затягував церемонію, а припросив комісарів до дому на невелику перекуску перед обідом.
Комісари відтавали з морозу, вже їм розтулялися роти не тільки для чарки, але й для слова, і з того мало не сталося лиха. Булава королівська заважала мені, тож я поклав її на край столу, а тоді попросив Мотронку й зовсім прибрати. Та щойно Мотрона взялася за булаву, як скинувся ксьондз Лентовський і досить осхло зауважив, що негоже якійсь жінці доторкуватися до того, що освячене доторком рук можновладці польського.
На ту замітку вискочив неждано найрозважливіший з моїх полковників Федір Вешняк, потрясаючи перначем полковницьким над головою ксьондза, закричав:
— Се гетьманша наша, а не якась жінка, пане превелебний! Чи, може, прибув сюди впроваджувати нам свої целібати римські?
Інші полковники й собі пірвалися до ксьондза, а я не заважав їм, аби пан Кисіль упевнився, в якій шані тут не тільки гетьман, а і його жона.
Пан Адам кинувся рятувати свого нерозважливого отця превелебного. Він ляснув у долоні, і на той його знак до світлиці комісарські пахолки внесли великий, на зріст людський, дзиґар дивної роботи, з многими шкалами, які показували не тільки години й хвилини, а й дні, місяці, рух Сонця, Місяця, планет, констеляцію зірок і знаків Зодіаку.
Пан Кисіль пояснив, що сей дзиґар з Відня, зроблений імператорськими найславетнішими умільцями, його підносить в дар гетьманові Хмельницькому його милість король Ян Казимир і шле разом із дзиґарем і вправного зегармістра пана Ціпріана Курціуса.
Декотрі полковники, як діти малі, роззявили рота на те віденське чудо, що могло вказувати не тільки все перелічене паном сенатором, а може, й людську долю. Ще більший подив викликав пан Ціпріан, чоловік, мовби складений з двох половин, згвинчених чудернацьки, як і той дзиґар, що до нього був приставлений королівською волею. Зегармістр був у одязі з чорного оксамиту такому обтислому, що видавався вже й не одягом, а такою собі чорною лискучою шкурою. Тулуб зегармістр мав як усі чоловіки, може й задовгий і занадто дебелий, а підпирали той тулуб геть невідповідні ніжки, закороткі, ніби дитячі, якісь сухі, немов дві палички, і ввіткнуті знизу в основу тулуба так близько одна до одної, що, мабуть, оті обтислі плюдри в пана зегармістра мали протиратися в тих місцях щотижня, коли й не в коротшім часі. Карлик — не карлик, але й не чоловік, а так собі. Полковники немало подивувалися дзиґареві й панові Ціпріану, і так забуто незгоди, й приступили до врочистого обіду на честь панів комісарів.
Пан Кисіль втяв промову, в якій вихваляв королівську ласку, закликав пристати на всі вимоги королівські, втихомирити повсталий люд, повернути відібрані в панів маєтності, відшкодувати збитки, дякувати за амнестію, що її обіцяє його величність король, однак нахилити винуваті голови перед своїми панами і своєю слухняністю заробити їхню милість.
Я щосили стримував себе, починаючи свою мову, та однаково не міг приховати насмішки, коли дякував за ласку, що король мені і владу над військом прислав, і переступи мені й усім нам пробачає. Та на сім і кінець стримуванню, бо одразу й приголомшив я панів комісарів, сказавши, що комісію тепер трудно відправити, бо й війська вкупі нема, розпущено воно до трави, і полковники та старшини не всі зі мною, хто тут, а хто й далеко, а без них не можу і не смію нічого чинити, не ризикуючи життям своїм. Опріч того, і далі не чую відповіді на вимогу нашу скарати Вишневецького й Конецпольського і видати мені мерзенного Чаплинського. Поки ж не будуть сповнені всі наші вимоги, то нічого й не буде. Тоді або мені з усім Військом Запорозьким пропасти, або землі лядській, всім сенаторам, дукам, католикам і шляхті згинути. Знов пустити панів в Україну? Хай краще хліб наш миші їдять, ніж сього допустимося!
Пан Смяровський кинувся нагадувати мені, як під Замостям прихильно мовив про короля і про свою відданість йому.
— Мовив і мовити буду! — сказав я. — Мій король, бо то я вам його настановив! Не шанували ніколи своїх королів, спробуєте не шанувати й сього. Вже знаю. Та я примушу вас.
Кисіль став
