Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Та коли вискочив з сідла і, заточуючись, побіг до ґанку, наставила проти мене тонкі руки, сполохано переблиснула очима, застогнала — заплакала: «Ні! Ні! Ні!» Вона! Гетьманша! Заграбастав її в обійми, ладен був задушити й знищити і сам готов був знищитися отут, бо й навіщо жити далі! Тоді відставив її від себе, не відпускаючи з рук, зазирнув у очі, в саму глибину, хотів спитати, чи ждала, аде не міг вимовити й слова, тільки згодом видушив з себе геть не те, що хотілося:
— Де була?
— Де ж мені бути? В Чигирині!
— Тоді, як шукав тебе! — закричав я. — Влітку! Де тоді була? Коли сховалася! Коли ви з своєю матір’ю…
— Хіба ти шукав мене? — сказала вона спокійно. — Ти приїхав і поїхав.
— Що б же мав робити? Перевернути всю Україну задля тебе?
— Нащо всю Україну? Хіба я так далеко була?
— Де ж ти була? — вже не закричав, а застогнав я, так ніби від цього стало б мені легше.
— В Суботові.
— В Су… — Я поглянув на неї нестямно. — Як могла ти там бути? Хто тебе туди?.. Там же все понищено.
— Сам сказав Сабиленкові відбудувати. Він і зробив. І одвіз туди мене.
— Захарко? Шинкар нехрещений?
— Вважав, що ти найперше захочеш поглянути на свій Суботів. І вмовив мене туди поїхати. Я ждала тебе там.
Ждала в Суботові! Як я міг забути про свій Суботів? Як же не почув її ждання?
Я схилив перед нею голову.
— Прости мене, Мотронко.
— Ти образив матір.
— Винен і перед нею.
— Вона хоче тепер справити наше весілля.
— Весілля? Коли все тоне в крові? Було вже наше весілля тут — хіба забула? Жовті Води наше весілля, і Корсунь, і Пилявці, і Львів та Замостя! Мало — то й ще буде! Поїдемо до Переяслава. Там збереться вся старшина Війська Запорозького, поставлю тебе перед нею, назову гетьманшею. Чи тобі мало?
Вона мовчала.
— Запросиш мене до хати, чи як? — спитав я.
Вона відступилася від дверей, але я не пішов поперед неї, взяв Мотрону за руку, повів з собою, в світлиці зірвав з неї кунтуш соболиний, знов одставив од себе, дивився й не міг надивитися. Була в саяні з срібної в золоті трави об’ярі, обшитім мереживом німецьким з городами, до саяна босторг жаркий в золотих травах з мереживом у сріблі й золоті. Ждала свого гетьмана, ждала!
У мене задрижали ніздрі.
— Стала б ти переді мною десь отам у снігах, як я їхав, — то розтопив би всі сніги! — сказав їй пошепки.
І тут холодною тінню постала між нами пані Раїна.
Я вклонився своїй шляхетній тещі, клянучи її в душі і з нехіттю думаючи про те, як доведеться перепрошувати її за своє грубіянство тоді, в червні. На щастя, вона не дала мені промовити й слова, зміїно пограла своїми тонкими устами, тоді повідомила:
— Там гінці до пана гетьмана.
— Що за гінці невчасні? — незичливо поглянув я на пані Раїну.
Ні любові, ні дружби. Вороги до самої смерті, і вже тут нічого не вдієш.
— Гінці од панів королівських комісарів, — мстиво усміхнулася пані Раїна і вперто стояла, не йшла з світлиці, не полишала Hac наодинці з Мотронкою, ждала, щоб я повернувся до своїх гетьманських обов’язків, надто що йшлося ж про милих її серцю панів комісарів.
Я пішов до гінців, і поміст угинався під моєю тяжкою ходою, двигтіли стіни, жалібно дзенькав срібний посуд у креденсах, все здригалося наполохано, тільки пані Раїна стояла як стій і вела мене своїм зміїним поглядом, як по шнурку.
Гінці були й не від комісарів самих, а від мого писаря генерального Виговського, який вертався з Семиградщини, віз із собою посла від Ракоці, але писав не про своє посольство, а справді про комісарів королівських, бо, мовляв, по приїзді до Києва довідався, що комісарам чинять всілякі перепони в сповненні їхньої місії миротворчої, тримають на волості без провіанту й фуражу, хто відлучається від комісарського полку, приплачує життям, тож потрібне втручання гетьманове, а також слід визначити твердо місце комісії. На віддалі пан Іван забув про свою обачливість і виказував хіба ж таку настирливість. Забув, кому служив. Кисіль миліший був його серцю, ніж гетьман козацький!
— Де писаря генерального позоставили? — поспитав я старшого з гінців, чоловіка, видати, більше шляхетського, ніж нашого козацького узвичаєння.
— Пан Виговський гостить у митрополита Косова в Києві, ясновельможний мосціпане гетьмане, — мовив той, струшуючи пальцем з вуса намерзлість. — Разом виїздили вони до королівських комісарів у Новосілки, у маєтність пана сенатора Киселя, тепер ждуть веління мосціпана гетьмана ясновельможного.
Як там опинився писар мій генеральний і нащо встрявав Не в своє діло? Мав би поспішати до мене, а він, бач, цілується з Киселем та п’є монастирські меди в Києві! Я знав, що Кисіль рвався сповнити свою місію комісарську до Водохрещів, після яких я визначив військову раду, що на ній козаки могли або ж ухвалити похід на море, або потвердити союз з ордою. Я розпустив військо тільки до заговин, а по заговинах мали знов збиратися до обозу на Масловім Ставі. В якій лічбі буде те військо — Киселеві не байдуже. Але що він міг удіяти? В Києві я не став ждати комісарів, виїхав звідти, ще коли вони десь неквапом просувалися по. Волині, і призначив місцем зустрічі Богуслав. Комісари їхали тими самими шляхами, що й я з — під Замостя, та тільки бачили не те, що бачити довелося мені, бо очі панські влаштовані якось не так. У мене перед очима розстилався край, неначе сотворений або засуджений для руїн, що перетерпів спустошення всіх родів, знищення та всеспалення, наповнений людською кров’ю, загорнутий попелом, а панам комісарам виділося поспіль гультяйство й ворохобництво, і коли й запримічали вони якісь понищення, то відносили те на кару заслужену. Де я стрічався з крайнім зубожінням і недолею, там пани комісари помічали тільки донативи з — під Пилявців, я ділився черствим окрайцем з сиротами, що вмирали з голоду, а пан Кисіль у Звягелі обідав у якоїсь кушнірки, яка
