Ми були брехунами - Емілі Локхарт
Дідусь встає, але не підходить, поки Бесс обіймає мене.
— Привіт, Міррен, — каже він радісно. — Радий бачити тебе.
— З ним часто таке, — пояснює тітка Керрі мені та мамі. — Називає інших людей «Міррен».
— Я знаю, що вона не Міррен, — каже дідусь.
Дорослі гомонять між собою, а я лишаюсь із близнючками. Вони мають дещо дивний вигляд у літніх сукнях та кроксах. Їм майже по чотирнадцять. Їхні ноги — міцні, як у Міррен, і такі ж блакитні очі, але обличчя — менші.
— У тебе чорне волосся, — помічає Бонні. — Ти як мертвий вампір.
— Бонні! — ляскає її Ліберті.
— Тобто не мертвий, бо всі вампіри вже і так мертві, — додає Бонні. — У них кола під очима і бліда шкіра, як от у тебе.
— Будь чемна з Кейді, — шепоче Ліберті. — Мама ж просила.
— А я і так чемна. Більшість вампірів просто сексі-пексі. Це ж усі знають.
— Я вже казала тобі, що не хочу слухати жахливчики цього літа, — каже Ліберті. — Досить і того, що було минулої ночі.
Вона повертається до мене.
— Бонні схибилася на мертв’яках. Вона читає про них книжки, а потім не може заснути. Це дратує, коли живеш з нею в одній кімнаті.
Ліберті каже все це, уникаючи мого погляду.
— Я говорила лише про волосся, — пояснює Бонні.
— Але ж не обов’язково казати, що вона схожа на труп!
— Усе гаразд, — запевняю я Бонні. — Мене, власне кажучи, абсолютно не хвилює твоя думка. Тож усе добре.
25
УСІ РУШАЮТЬ У НОВИЙ КЛЕРМОНТ, лишивши нас із мамою вдвох розбирати валізи. Я швидко дістаю речі зі своєї сумки і шукаю Брехунів.
Раптом усі вони, як цуцики, збираються навколо мене. Міррен хапає мене і крутить. Джонні хапає Міррен, Ґет хапає Джонні, і всі ми хапаємо одне одного і стрибаємо. Роз’єднавши нарешті руки, ми йдемо у Каддлдаун.
Міррен базікає про те, як чудово, що Бесс і малеча живуть цього року з дідусем. Йому потрібно, щоб хтось був поряд. До того ж Бесс настільки одержима чистотою, що з нею просто неможливо бути поряд. До того ж — і це, певно, найважливіше — Каддлдаун тепер у повному розпорядженні Брехунів. Ґет каже, що зараз приготує гарячого чаю і що гарячий чай — його нова пристрасть. Джонні каже, що Ґет — пафосний бовдур. Ми йдемо за Ґетом на кухню. Він вмикає чайник.
Навколо мене — коловорот їхніх розмов і дружніх суперечок, усе так само, як у старі добрі часи. Проте Ґет майже не дивиться на мене.
А я ж не можу відвести від нього очей.
Він такий гарний. Такий рідний. Я знаю його достоту — дужку його нижньої губи, силу його плечей. Те, як він заправляє футболку в джинси лише наполовину, і що його взуття стоптане на п’ятках, і як він торкається свого шраму над бровою, навіть не розуміючи, що робить це.
Я така сердита на нього. Я така рада його бачити.
Він напевне змінився, виріс, як змінюється будь-яка нормальна людина. На відміну від мене, він не сидів два роки у шкаралупі мігреней і жалю до себе. Він гуляв Нью-Йорком із дівчатами в балетних пачках, водив їх у китайські ресторанчики та на концерти. Навіть якщо він не з Ракель, то у нього є інша дівчина. Чи навіть три.
— У тебе новий колір волосся, — каже Джонні.
— Ага.
— Але тобі личить, — додає Міррен солодким голосом.
— Вона така висока, — каже Ґет, копирсаючись у коробках з чаєм: «Зелений із жасмином», «Англійський сніданок» і таке інше. — Кейді, хіба ти була така висока?
— Це називається «вирости». Я не винна.
Два літа тому Ґет був на кілька дюймів вищий за мене. Тепер ми майже однакового зросту.
— Та рости, я ж тільки за, — каже Ґет, не дивлячись мені у вічі. — Просто не виростай вищою за мене.
Що це — він фліртує?
Так.
— От Джонні дозволяє мені лишатися найвищим, — продовжує Ґет. — Не робить з цього діла.
— Ага, ніби в мене є вибір, — реве Джонні.
— Вона та сама наша Кейді, — говорить Міррен, проявляючи відданість. — Напевне, ми теж видаємося їй інакшими.
Але ні. Вони такі самі. На Ґеті та сама стара зелена футболка, що й позаминулого літа. Та сама вдавана посмішка, та сама манера нахилятися вперед, той самий трагічний ніс.
Джонні широкоплечий, у джинсах і картатій сорочці, заношеній до того, що її краї розтріпалися на китиці; обкусані нігті, коротко підстрижене волосся.
Міррен — як з полотен прерафаелітів, з цим її квадратним синклерівським підборіддям. Довге густе волосся зібране на маківці, на ній верх від купальника і шорти.
Це заспокоює. Як же я їх люблю.
Чи буде для них важити те, що я не можу навіть приблизно згадати, що зі мною сталося? Я забула так багато з того, що було п’ятнадцятого літа. Цікаво, чи говорили про мене тітки.
Я не хочу, щоб вони вважали мене хворою. Чи що мій мозок не працює.
— Розкажи про коледж, — каже Джонні. Він сидить на кухонній стійці. — Куди будеш вступати?
— Цього року нікуди.
Цієї правди я не можу уникнути. Я здивована, що вони досі не знають.
— Що?
— Чому?
— Я не закінчила школу. Забагато пропустила через лікування.
— Кепсько! — волає Джонні. — Це жах! А не можна наздогнати все в літній школі?
— Так, але тоді я не приїхала б сюди. До того ж краще подавати документи на вступ, ретельно пройшовши всю програму.
— Що ти вивчатимеш? — питає Ґет.
— Давайте змінимо тему.
— Але нам цікаво, — каже Міррен. — Усім нам.
— Ні, серйозно. Поговорімо про щось інше. Джонні, як у тебе на особистому фронті?
— Теж кепсько.
Я піднімаю брови.
— Коли ти такий гарний, як я, все йде не надто гладко, — саркастично відповідає Джонні.
— А в мене є хлопець. Його звуть Дрейк Лоґґергед, — каже Міррен. — Він, як і я, вступатиме до Помони. У нас були статеві стосунки, але завжди захищені. Щотижня він приносить мені жовті троянди, і в нього гарні м’язи.
Джонні захлинається чаєм. Ми з Ґетом сміємось.
— Дрейк Лоґґергед? — перепитує Джонні.
— Так, — підтверджує Міррен. — А що смішного?
— Та ні, нічого.
Джонні хитає головою.
— Ми зустрічаємося вже п’ять місяців, — продовжує Міррен. — Цього літа він їде в «Аутворд Баунд»[15], а отже, матиме ще кращі м’язи, коли ми побачимося знов.
— Ти що, жартуєш? — питає Ґет.
— Хіба що трішки, — відповідає Міррен. — Але я його люблю.
Я стискаю її руку. Я щаслива, що вона у когось закохана.
— Пізніше я обов’язково розпитаю тебе про сексуальні стосунки, — попереджаю її.
— Ага, коли хлопців тут не
