Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
Дівчина зітхнула, згорнула аркушик учетверо й поклала навпроти себе. Потім швидко підвелася й попрямувала до виходу. Не минуло й двох хвилин потому, як офіціантка принесла до їхнього столика каву з тістечками й, здивовано знизавши плечима, поставила її на стіл. Мабуть, подумала, що вони ще повернуться. Вона була дуже вихованою й не знала (навіть приблизно), що було написано в записці, яку так поспішно вклав у її руку той симпатичний хлопець, попросивши підкласти під горнятко з кавою для дівчини за он тим столиком...
«Дорога Марійко! Машик! Я довго про це думав. Чому все так склалося, чому з нами. Не ображайся, що не сказав. Вирішив написати. Вибач, що саме в цей день, саме сьогодні. Вибач, що так ось кажу тобі, що ми вже не разом. Просто ти маєш мене зрозуміти. Мені буде важко без тебе, але так на краще, повір. Збоку виглядало, що ми найщасливіша й найзакоханіша пара, та мені здається, що так було лише декілька місяців. Потім ніби щось зламалося. Знаю, із часом нам обом буде легше. Вибач мені тисячу разів, Ма-шик, вибач!»
У затишному кафе вже не було відвідувачів. Лише на столику біля вікна стояли дві холодні кави й лежали дві записки. «Як у кіно», — подумала вихована офіціантка й, не наважуючись порушити це безмовне прощання, попрямувала до сусіднього столика забирати брудний посуд.
Вiолiна Ситнiк. Осінній вихор
Він увірвався в моє життя, наче осінній вихор: теплий, із ледь відчутними нотками прохолоди; несамовитий, наче ураган. Він ішов пробоєм, не помічаючи перешкод, брав від життя те, що вважав своїм. Умів захопити так, що оточуючі прямували за ним бездумно, як миші за сопілкарем. Ось так за шила і я.
Пам’ятаю нашу першу зустріч. Була осінь. Тепла, ніжна, тиха. Дерева ввібралися в золото й багрянець, буяли різнобарвні айстри, розливаючи солодкі пахощі навкруги. Жовте листя повільно опадало, кружляючи в елегійному вальсі. Я стояла з хлопцем біля гуртожитку. Ми ще не зустрічалися, але йшло до того. Від погляду на нього моє серце не билося швидше, ноги не підкошувались, язик не заплітався, і я не червоніла. Це була дружня симпатія, яка могла б перерости як не в кохання, то хоча б у взаємоповагу.
Кавалер тримав мої руки, щось натхненно розповідав, аж раптом хтось улетів між нас, обійняв обох за плечі й вигукнув: «Друже, благаю, познайом мене зі своєю прекрасною супутницею, доки я не впав тут і не вмер наглою смертю!» В очах мого хлопця на мить спалахнув ревнивий вогник, але швидко згас. А я була спантеличена, навіть зла. «Що за клоун увірвався між нас і ламає дешеві комедії?» Ледь не відчитала його, аж раптом хлопці почали обійматися й жартувати. Виявляється, вони давно товаришували, були на одній військовій кафедрі. Я нудьгувала, слухаючи їхню балаканину, і вже вигадувала привід, щоб їх покинути, та несподівано хтось штовхнув мене у спину, і я опинилася в обіймах комедіанта.
Здається, час застиг. Він міцно тримав мене за талію й гіпнотизував поглядом глибоких сірих очей. Здійнявся вихор, піднімаючи з землі жовте листя. Воно закрутилося в шаленому танці, відділяючи нас від усього світу. Я чула, як голосно гупотіло його (чи моє?) серце, ноги стали ватними, а щоки запалали, мов стиглий помідор. «Ого, як приємно!» — насмішкувато прошепотів нахаба, а я, не знаючи, що вдіяти, вирвалася з його обіймів, попрощалася зі своїм кавалером і побігла додому. Була сердита на всіх: на себе — що поводилася, як школярка; на свого хлопця — бо він анічогісінько не вдіяв; на того, другого, — що вибив мене з колії, — тож почувалася по-дурному.
Наступного дня, повертаючись з університету, я почула від вахтерки гуртожитку, що в мене гість. «Вадик! — подумала. — Зараз він дістане за вчорашнє! Стояв, як справжнісінький тюхтій, доки те недорозуміння дозволяло собі так поводитися зі мною». Ішла коридором і вигадувала покарання. Перед входом до кімнати почула голосний регіт, увійшла — і затялася! На мене чекало саме оте не-дорозуміння! Він невимушено сидів на моєму ліжку, розказуючи сусідкам по кімнаті небилиці. Дівчата, побачивши мене, відразу згадали про свої невідкладні справи. Проходячи повз, відчайдушно жестикулювали руками: «Хлопець — клас!» Я знову розлютилася: ніколи не чула від них схвальних слів про Вадика, й жодного разу подруги не реготали так над його жартами! Але видушила усмішку, вирішила бути ввічливою й холодною.
А зараз не розумію, що він такого зробив, адже через кілька хвилин ми бігли сходами, наче діти, узявшись за руки. Гуляли Старим містом, розглядаючи архітектуру, він розповідав історичні факти про місця, де ми ходили; загадували бажання, доторкнувшись до Тріумфальної арки костелу Петра й Павла, сиділи на лавочці, насолоджуючись останнім осіннім сонечком. Він тримав мою долоню, здавалося, що я створена для нього, а він — для мене. Називав своєю дівчинкою, говорив компліменти, а я ловила кожне слово й тонула в озерах його очей. Пізно ввечері він сором’язливо чмокнув мене в губи й побіг, пообіцявши прийти за два дні.
Не прийшов. Ні за два дні, ні за два тижні, ані за два місяці. А я ходила, як причинна. Не могла ні їсти, ні спати, забула інших залицяльників і значення слова «розважатися». Знала, що з ним усе гаразд, але не відала, чому зник. Згодом до мене почав хтось телефонувати й мовчати у слухавку, надсилати порожні повідомлення. Відчувала, що це він. Просила заговорити, та марно. Якось побачила його разом із хлопцями біля бібліотеки. Витягла мобільний і зателефонувала настирливому анонімові. У його кишені забринів телефон. Він почервонів, а я лише скрушно хитнула головою й утекла.
Відтоді намагалася його забути. Криком душі виливалися слова в рядочки: «Я хочу з тобою поділитися тим, що залишилося після нашої розлуки. Віддам тобі відразу до інших представників протилежної статі й ту безмежну прихильність до тебе одного; гіркоту, що наповнює в хвилини самотності; біль пекучий, що не дає спочинку. Закохана людина готова віддати найдорожче своєму обранцю. А що дорожче почуттів? То як, ти готовий прийняти дарунок? І мені байдуже, що в усіх дівчатах ти будеш бачити мої риси, чути мелодію мого голосу, золотий передзвін мого сміху, перед тобою стоятимуть сірі (такі схожі на твої) очі; мені все одно, що ти не зможеш знайти спокою в
