Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
Він вимушено подивився на годинник, дістав із гаманця папірчик, на якому був вказаний номер потяга й час відправлення, і почав пакувати речі. Вона мовчала. Стояла, впершись у дерев’яні двері й мовчала. Усе запакував, у руках залишалася лише його сорочка. Він охайно склав її й залишив на ліжку. «Тобі від мене», — тихо прошепотів і поцілував її волосся. Чомусь найчастіше він цілував її коси. Не палкі поцілунки, не гарячі й міцні обійми, а легенький дотик до її волосся. Вона всміхнулася.
Потяг. Вокзал. Повідомлення про посадку. Не любила вона вокзалів — занадто часто вони відбирали найдорожчих. Він зайшов у вагон і ще довго дивився в її очі. Через вікно, крізь призму бажань, крізь ті емоції, які жили в його серці. Зателефонував — говорили через скло. Дивне відчуття: бачиш людину, чуєш її голос, а доторкнутися не можеш...
Через «надцять» днів вона приїхала в його місто. З блиском в очах, чи то від щастя бачити його, чи то від застуди, яка нестримно підкорювала її організм. Він узяв її сумку й упевнено вів за руку кудись. Прийшов в аптеку, купив ліки. Після завів у кафе, замовив поїсти й гарячої води: приготував лікувальний напій і пив його разом із нею, щоби смачнішим він їй здавався. Знову вокзал, потяг, сон. Приїхала додому. Гарячі душ і чай трішки порятували від огидного стану хвороби. Відкрила шафу, надягла його сорочку й швиденько заснула... І якось так спокійно їй стало, незважаючи на ті сотні кілометрів, на те, що ніколи не виказував їй своїх почуттів, і на те, що в термометра горіло забагато червоних поділок.
Мар’яна Лелик. Розмова
— Машик, ти щось будеш? — уже вдруге запитав Дмитро й завмер в очікуванні.
— Що? — Марія ніби прокинулася від глибокого сну. — А, так, каву. — І насилу всміхнулася.
— І все?
Вона кивнула.
— Тоді ти чекай замовлення, а я на хвилинку вискочу, гаразд? Зараз буду! — Хлопець цьомкнув її в щічку й зник за дверима.
Це маленьке затишне кафе було улюбленим місцем для святкування різних дат і подій в їхньому житті: першого поцілунку, випускних і вступних іспитів, днів народжень (у них обох якраз у червні!). І сьогодні вони тут саме тому — відзначати річницю їхнього зустрічання, тобто піврічницю. Принаймні, так думав Дмитро. Принаймні, так уважала Марія.
Дівчина сиділа біля вікна й дивилася на зиму, що минає. Звучала якась лірична пісня — здається, Бурмака: «Ангел-охоронець... не лиши його. хоч він не зі мною — я його люблю...»
Марія слухала, і з кожним словом її очі ставали сумнішими. Не про неї ці слова! Так, не про неї й не про них! Бо в них усе чудово, вони разом! Але. щось таки не так. Щось мучить її вже тиждень, і «мучить» — це ще легко сказано. Не дає їсти, спати, жити.
«Хоч він і зі мною — його не люблю», — мимовільно перефразовуючи, проспівала вона в думках в унісон з іншою Марією, — і наче струм пронизав усе її тіло.
Оце вперше за останніх кілька днів вона нарешті зрозуміла, що коїться в її серці, й від цього розуміння стало ще важче й неспокійніше. Вона його не кохає. Свого чудового, розумного, дотепного Дімку. Без причин і сварок, без непорозумінь і конфліктів. Просто взяла й розлюбила... Дмитра, який завжди допоможе, примчить на поміч, який пожертвує своїм вільним часом, аби допомогти їй підготуватися до історії, пропустить довгоочікуваний матч, щоби зустріти її з пар. Просто ідеальний! А вона, виявляється, не кохає. Уже не кохає, виправила сама себе. Бо ж почуття таки існували!
Були невиспані ночі в передчутті завтрашньої зустрічі, годинні розмови по телефону, десятки есемесок за день, романтичні прогулянки. Та тепер. Разом із зимою минали й ті почуття, які так яскраво спалахнули шість місяців тому, — безмежного щастя й кохання. Ні, слів тут не дібрати, це було щось «над», щось особливе. Вони відчували одне одного навіть на відстані, вміли читати думки й закінчувати речення, яке почав інший. Та й тепер ще так є, лише.
За вікном хмарилося. Мабуть, знову на дощ. Дмитра ще не було. Де він так довго? А може, це й на краще, вона встигне хоч оговтатися від свого відкриття.
Марія нарешті перевела погляд, утупившись у яскраву квітку на серветці. Як вона має це зробити? Як сказати йому? Як пояснити? Він, певно, страшенно розгнівається, почне шукати причин. І вони, звісно, мають-таки бути, ті причини. Ні, вона не закохалася в іншого, не розчарувалася в Дмитрові, навпаки. Навпаки, все дуже добре.
І коли вона скаже йому це, він обов’язково почне переконувати, що то дурниці, що це вона помиляється і насправді нічого не змінилося, це просто раптова зміна настрою, і завтра все буде гаразд. Або. ще гірше — мовчки встане й піде. Образиться й не вислухає, а вона так хоче, щоби вислухав, зрозумів, адже їй теж нелегко. Тоді вона залишиться одна тут, кожною клітинкою відчуваючи свою провину й безпомічність. А може, залишити записку і, поки він повернеться, зникнути... назавжди? Написати легше, ніж вимовити.
Вона озирнулася. Дмитро десь барився. І каву так довго не несли. Мабуть, побіг по квіти чи готує якийсь сюрприз для неї, як завжди. Ні, він не пробачить. Що тепер думатиме про неї'? Та хіба людині, яка розлюбила, не все одно, що думає про неї хтось чужий. Чужий. Чому ж їй не байдуже?!
Марія швидко (щоби самій себе не переконати в протилежному) дістала із сумочки блокнотик і ручку: «Дмитрику! Вибач, що.» — вона відірвала аркуш і зім’яла. Ні, так не годиться. Що вона робить? Хіба так чинять?! Але рука вже виводила каліграфічні літери на чистому листку: «Дмитрику! Прошу тебе, дочитай до кінця! Мені дуже важко про це писати, та ще важче було б про це сказати тобі. Ми дуже далекі, хоч і разом. Уявляю, як ти зараз наморщив чоло — ти завжди так робиш, коли чогось не розумієш. Повір, я й сама не розумію, лише відчуваю. Щось трапилося з нашими стосунками, і ми вже не можемо бути разом. Вибач тисячу разів! Мені від цього теж нестерпно важко, але прошу одне — не телефонуй більше, не розпитуй ні про що, не переконуй у протилежному. Хай все буде так, як є.
