Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
Ось вона вже на вокзалі, чекає на свій потяг, який через п’ять годин зупиниться в Карпатах, тоді Дзвінка вискочить із вагону й кинеться в найтепліші, найніжніші, найдовгоочікуваніші обійми коханого. Поки дівчина, заплющивши очі, стояла на пероні та уявляла цю зворушливу зустріч, жіночий голос повідомив про прибуття потягу на другу платформу. І ось вона вже лежить на верхній полиці плацкартного вагону, дістає з наплічника книжку й вервичку. Потяг рушає. Спочатку Дзвінка довго вдивляється у вікно, вона дуже любить мандрувати. Дівчина знає, що життя — це подорож, повна пригод і несподіванок, не пам’ятаєш її початку (хіба зі слів батьків), не знаєш кінця. Дзвонить телефон. Дзвінка з усмішкою дивиться на екран, натискає на кнопку відповіді й занурюється у мелодію рідного голосу:
— Привіт, моє серденько! Ти вже їдеш?
— Так, дорогий, ще зовсім трішечки, і побачимося!
— Що тобі приготувати, Дзвіночко?
— Цілком покладаюся на твій смак. Я знаю, що будь-яка страва буде найсмачнішою, бо ти приготуєш із любов’ю.
— Файно, тоді я зварю борщ і ще щось придумаю.
— Дякую тобі! Ти просто диво!
— Ну, я побіг чистити картоплю, серденько, а ти не сумуй!
— Добре, чекаю на нашу зустріч!
Дзвінка всміхнулася, уявивши Марка у фартусі біля плити. Він прекрасно готує, ще краще катається на лижах, називає її львівською гуцулкою й пристрасно танцює коломийку. Дівчина народилася й виросла в княжому місті Лева. Вона не уявляє свого життя без кави, колежанок, бруківки, вузеньких вуличок, шоколаду й львівського дощу, але її серце назавжди залишилося в Карпатах, таких таємничих і незбагненно рідних. Тут вона вперше піднялася в гори й торкнулася душею неба, яке вигравало на її струнах витончену мелодію свободи й кохання, що Дзвінка зустріла в Карпатах.
Потяг має прибути за п’ять хвилин. Серце в грудях починає битися швидше й швидше. Уже зовсім скоро. От-от. Ще маленька мить відділяє дівчину від зустрічі з коханим. Якби Дзвінці запропонували прожити життя без Марка, то вона неодмінно вибрала би прожити хвилину з ним. Нарешті, ну нарешті ця зупинка! Провідник відкриває двері, опускає сходи. Надворі ніч, а на пероні один-однісінький з усмішкою й букетом квітів її зустрічає Марко. Вона стрибає зі сходів і поринає в його міцні, палкі обійми. Далі тиша, усмішки й сльози. Не можуть натішитися одне одним. Радості й любові в їхніх серцях настільки багато, що ними можна обійняти весь світ, кожну людину, кожен атом цього буття.
— Дзвіночко, нарешті ти приїхала! Рідненька моя зіронько! Боже, як я скучив. Ходи до мене! Не відпущу, чуєш, більше ніколи не відпущу!
Знову обійми, поцілунки. Дзвінка не могла вимовити ні слова. Марко лишень цілував сльози, які текли струмками по її щічках.
— Не плач, рідненька, не плач, прошу тебе! Ти вже вдома. Знімай наплічник! Ідемо хутчіш до машини, а то вдома борщ холоне.
Лише в машині дівчина помітила у своїх руках букет крокусів, акуратно зав’язаних ниткою. Які вони чудові, ці лісові квіти. Так чарівно пахнуть горами, сонцем і Марком. Ніжний фіолетовий колір поєднав у собі величавість вершин і загадковість лісу, але найважливіше — бажання чоловічого серця подарувати радість коханій.
Удома Марко щедро насипав повні миски борщу, яким пахла вся квартира. Дарма, що зараз північ, а вони лишень сідають вечеряти, адже для цих двох щойно розпочинається новий день, і життя наповнює кожну секунду по вінця любов’ю. Марко запарив духмяний чай із карпатських трав у глиняних горнятах і притулив Дзвінчину долоню до своєї щоки.
Цієї ночі двоє жили сповна. Спочатку запалили свічку перед іконою Божої Матері та молилися, дякували й плакали, як діти, тримаючись за руки. Їхні ангели сиділи в них за спинами, обійнявшись, і боялися поворухнути крильми, щоби не порушити тишу. Потім Дзвінка й Марко пішли до іншої кімнати, лягли на стареньке дерев’яне ліжко й довго мовчали. Вони любили мовчати разом, у такі хвилини цінували одне одного ще більше. Мовчали про все — про відстань, що їх розділяє, віру, яка зближує, надію, що оберігає, та любов, що об’єднує. Вона цілувала його брови, а він торкався руками її вуст, щік, волосся, так, ніби хотів щоби його пальці назавжди запам’ятали кожну рисочку рідного обличчя. Все, що вони могли робити в цей момент, — це просто бути разом. Заснули, як почало світати. Сплелися в обіймах так міцно, ніби боялися, що хтось зможе їх роз’єднати.
Дзвінка, яку важко розбудити будь-яким будильником, прокинулася від того, що Марко перестав її обіймати. З кухні долинав голос чайника й розливався запашний аромат кави — арабіка з шоколадом, її улюблена. Марко готував сніданок. Через п’ять хвилин він приніс дівчині каву в ліжко, і вони обоє смакували ранковим напоєм. Також він приготував сир із родзинками, медом і горіхами. Поки Дзвінка мила посуд, Марко робив бутерброди, наливав чай у термос. Усе це він запакував у наплічник — адже сьогодні вони вирушають в гори.
Піднімалися довго, бо щоразу зупинялися, щоби помилуватися красою смерічок і неба, угледіти білку чи їжака, та найбільше зачаровано дивилися одне на одного, немов хотіли віддати в погляді все найдорожче. Дивилися широко розплющеними очима так, наче бачилися востаннє. Трималися за руки і йшли далі. За три години після крутого підйому вирішили перепочити на лісовій галявині. Поки Дзвінка виклала з наплічника яблука, чай і бутерброди, Марко кудись зник. Дівчина озирнулася й побачила, що Марко збирає для неї квіти — ніжно-фіолетові крокуси.
— Ти вчора сюди ходив, аби назбирати мені квітів?
— Ну так, моя львівська гуцулочко, а що?
Більше Дзвінка не запитувала — не було потреби. Вона міцно обійняла коханого й ніжно поцілувала його брови, які до безтями любила. Очі світилися від радості, а вдячність переповнювала серце. Три години підійматися в гори лишень для того, щоби нарвати крокусів, — для Марка це було звичайною справою, а для Дзвінки видавалося величезним зусиллям.
— Дякую! Дякую тобі, найрідніший! — шепотіла дівчина на вухо Маркові й горнулася всім серцем до його міцних грудей.
— Моє серденько, чому ти плачеш? Немає за що! Не плач, зіронько, не плач!
Правду кажуть, що вокзал бачив більше справжніх поцілунків ніж рацс, а лікарня
