Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
Ні, ти мені не кажи.
М. Чайковська
Самотньо. Холодно. Мокро. Вітер пронизував і зовні і зсередини. Віолетка інколи потребувала лишитися наодинці з собою, щоби відновитися. Вона вимикала телефон, не заходила у соціальні мережі й на декілька днів ставала відлюдьком, самотньо бродячи найзеленішими місцинами. Сьогодні був саме такий день.
Якась двояка погода: промінчики теплого сонечка звиваються пронизливим вітром. Погода ніби відчувала її стан.
Сьогодні, у «перший день реабілітації», Віолетті все ж таки довелося піти у світ людей. Вона з останніх сил тримала свої емоції, не зривалась. Адже не покинута і, мабуть, не геть самотня, а просто втомилася від буденності, від своєї зайвої справжності й сторонніх масок, які так близько.
У такому стані хотілося лише тепла й підтримки. Через кілька днів вона завжди набирала один і той же номер. Віолетта завжди знала, що є людина, яка підтримає її в будь-якому стані, без пояснень знайде потрібні слова. Цього номеру не було навіть у швидкому наборі, бо набирала вона його не так часто.
— Привіт, Саш. Як твої справи? Є хвилинка?
— Привіт. Для тебе завжди є. Щось сталося?
— Нічого. Просто так телефоную.
— Ти ж ніколи просто так не набираєш мій номер. Період «реабілітації»?
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, — різко прохолоднішим став голос. — Зустрінемося?
— Як завжди, в кафе на розі?
— Добре. Чекатиму на тебе о п’ятій.
І гудки. Сьогодні вони пролунали якось неочікувано. Саша навіть не дочекався відповіді Віолетти.
За чверть п’ята. У кав’ярні було майже порожньо. Хоча зазвичай вільних місць небагато в такий час. Зустріч не була звичною. Від початку Віола відчувала якийсь ніби холод. І лише Саші було відомо, що той «ніби холод» означав. Насправді в його очах були нотки розгублення від слів, які сьогодні запізнювалися, а може, саме встигали.
Перші три хвилини в тиші. А далі слова, які перемалювали світ навколо в неясну палітру мутних кольорів.
— Тобі вже краще?
— Та нормально. Як в тебе справи? Як та дівчина, що тобі подобалася?
— Нормально. Давай зробимо замовлення? Тобі, як завжди, ка-пучіно?
— Так. Ти не відповів.
— Нам капучіно і еспресо, будь ласка, — ніби знову не почувши, мовив хлопець, а згодом продовжив: — Я хотів сказати тобі дещо.
— Ну, я слухаю тебе. Взагалі, ти сьогодні не такий, як завжди, — з певним нерозумінням сказала Віолетта.
— Ми з тобою друзі, чи не так? — У відповідь на майже непомітний кивок головою Саша провадив далі: — Але я тобі друг, а ти мені... Я, взагалі, прокручую цей діалог після кожного твого дзвінка й жодного разу не наважуюсь його озвучити...
— Але що?.. — перервала монолог спантеличена дівчина й одразу ж отримала відповідь на ще не поставлене питання.
— Не поспішай, будь ласка. Можливо, це остання наша розмова. Я хочу насолодитися кожним словом.
— Ти мене лякаєш. — Хоча Віолетта уявляла, що можна говорити з подібним виразом обличчя.
— Я знаю, як ти дорожиш дружбою, чи... ну хоча б такими стосунками, як у нас. Але. Я не можу цього не сказати. Я закохався.
Сильно. Я не можу більше триматися, коли тобі так погано. Ти знаєш, а я з нетерпінням чекаю твого часу «реабілітації». Бо лише тоді ти мені телефонуєш. Лише тоді!
— Але ж я... — Віолетта не встигає закінчити думку.
— Чекай, я хочу все договорити, — перебив її друг і після хвилинної паузи продовжив уже з якоюсь напівістеричною усмішкою: — Я, певно, не дочекаюся свого еспресо. Мені мало торкатися тебе лише словами. Я хочу міцно обійняти, щоби ти забула всі труднощі й відчула себе захищеною. Я хочу закрити тебе від усього світу. Світу, який робить тобі так боляче. Ти знаєш, мене важко вивести з себе, і мало що може мене справді зачепити. Але ти — моя жива рана, яка кровоточить щоразу, коли тебе бачу й чую. Я більше не витримую. Я скажу й піду, не чекаючи твоєї відповіді. Я її не вимагаю. Можливо, тому що наперед знаю, що ти скажеш. Але якщо все-таки ти захочеш щось відповісти — просто зателефонуй мені. Маленька, я кохаю тебе. Прощавай.
Віолетта навіть не могла нічого відповісти відразу. Її мозок почав активно прокручувати кінофільм, де Саша завжди усміхнений, його характер незламний, без жодної щілини на зайві емоції. Їй інколи здавалося, що він узагалі не спроможний кохати й хоча б щось відчувати. Можливо, саме тому вона й не телефонувала йому зайвий раз — знала, що її другу байдуже. Він ніколи зайвого не питав і не ображався, коли вони не спілкувалися тижнями. Так, він інколи дзвонив їй сам, проте завжди у справі, і місця фантазувати просто не було.
І дівчина тепер порівняла цього Сашу з тим, якого бачила щойно: це різні люди! Протилежності! Її очі змокріли. Віолетта завжди була проти того, щоби зустрічатися з друзями. Тому їй, певно, і не хотілося чути цих слів. Але... вони пролунали. І вона зловила себе на думці, що Саша — єдиний, кого вона хотіла б зараз бачити, хто захистить її від усього світу.
Тим часом підійшов офіціант із порцією ароматного капучіно й міцного еспресо:
— А еспресо замовляли ж? Ваш коханий ще підійде?
— Хто? Мій коханий? — спантеличено перепитала Віолетта.
— Так. А ви хіба не пара? У вас схожі очі, і ви гарно виглядаєте разом. Пробачте, що лізу не в свою справу. Мені лишати еспресо?
— Нічого страшного. Так! Лишайте! Зараз він підійде! — І майже нечутно додала: — Я сподіваюсь.
І відразу почала набирати такий знайомий номер:
— Алло, Саш. Повернися, будь ласка. Твій еспресо скоро охолоне. Я чекаю на тебе. Мені є тобі що сказати...
Тетяна Череп-Пероганич. У жити буває все
Олена під осінь народила дитину. Додому до батьків приїхала вже тоді, як Івасику було трохи більше року. Про себе нічого не розповідала. Та ніхто й не допитувався. «Прийде час, сама розповість, навіщо душу даремно тривожити», — казала її мати, тримаючи на руках свого першого червонощокого онука.
По селу ж блискавкою прокотилися пересуди. З часом усе згладилося, забулося. І невдовзі жінки вже навіть хвалили дівчину за те, що не позбавила життя такого милого хлопчика. Дасть Бог, ще й чоловіка колись матиме.
Олена ж зараз ні про що подібне
