Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко
На сесію їхати не хотілося. Серце ніби щось передчувало. Але вранці, поцілувавши напівсонну дитину, поспішила на станцію. Навчання трохи підбадьорило її. Не було часу на відчаї та печалі. Хоча веселих товариств уникала. Вільні хвилини проводила в бібліотеці, пишучи конспекти. Якось затрималася допізна. Чекати трамвая довелося довго.
— І як така симпатична дівчина не боїться пізно їхати сама? — звернувся до неї юнак, що стояв поруч.
— А от і не боїться, — спокійно відповіла, зовсім не маючи бажання продовжувати розмову.
— А вам куди? — пролунало чергове запитання.
— Нікуди. І взагалі, чому це когось має турбувати?
— А якщо ви мені сподобалися?
— А ви мені — ні. Чуєте? Ні! — зірвалася несподівано на крик Олена й швидко, не озираючись, пішла в бік наступної зупинки.
Коли дісталася квартири, відразу лягла спати. Але заснула нескоро. Їй вчувався приємний голос юнака, в якого було таке гарне обличчя, обрамлене густими завитками русявого волосся.
«Чому я така нестримана? Що подумає про мене чужа людина, яку я нізащо образила? Скільки ще ятритиме душу минулий біль? Невже довіку розраховуватимуся за власні помилки смутком і самотністю?» — запитувала вона себе, але відповіді не знаходила.
Та незабаром Олена знову зустрілася з тим хлопцем. Якби він не підійшов першим, вона б його, мабуть, і не впізнала. Минуло майже півмісяця. Сесія закінчувалася, і дівчина на днях збиралася повернутися додому. Останній іспит, як і всі попередні, був складений на «відмінно», тому настрій мала, як ніколи, чудовий.
— Ви, напевне, знову зараз будете кричати? — тихо звернувся до неї. — Прошу, не треба... Мене звуть Олегом. І мені вже набридло переслідувати вас.
— А хіба у цьому є потреба?
— Є. Ви колись чули щось про любов із першого погляду? Так от, я закохався, наче хлопчисько, і просто не знаю, що мені з цим робити.
— У мене є дитина. Прошу вас, дайте мені спокій. На жаль, нічим не можу допомогти.
Другого дня Олена вже сідала в поїзд. Їй хотілося до сина, до своїх школяриків. Подалі від гамірної столиці, від свого дивного нового знайомого. Адже саме через нього була сумна й пригнічена. «Нащо, ну нащо я його зустріла?» З думки весь час не йшли щирі чоловічі слова: «Ви колись чули щось про любов із першого погляду?»
Вона не лише чула, а у вісімнадцятирічному віці відчула на собі всі її солодощі й гіркоти. Була радість, було щастя, але більше — горя й розчарувань. І вона не хотіла пізнати ці жорстокі відчуття знову. Усе скоро забудеться. У неї є заради кого жити. Син допоможе забути Олега...
...На вулиці пахло весною. Дотавав останній сніжок. Дзвінко крапало зі стріх. Ішла з роботи втомлена, але щаслива. У неї прекрасні учні. Вона так любить свою професію. Біля хвіртки спинилася. Чому це сьогодні Івась її не зустрічає? Чи не захворів, бува? Поспішила до хати. Та, переступивши поріг, завмерла на місці. До неї підбіг веселий малюк і, показуючи пальцем у бік непрошеного гостя, прощебетав:
— Мамусю, де ти так довго була? А до Івася татко приїхав. Гостинці привіз.
З дивану піднявся Олег.
— Ти лишень не проганяй мене, — заговорив він, не давши Олені прийти до тями. — Я вже з твоїми батьками познайомився, тепер ось хочу тебе на гостину до своїх запросити. Ну не можу я без тебе! Ти тільки нічого не бійся. У нас все буде добре. Хочеш — залишимося тут, а хочеш — до мене переїдемо. Хлопчику, звичайно ж, було б краще у місті...
— Як ти мене знайшов? — несподівано теж перейшла на «ти». — Де взяв мою адресу?
— Це було неважко зробити. У мене в інституті працюють знайомі. Дістали твої координати в деканаті. Я довго не наважувався приїхати сюди, але більше чекати не було сили.
— Так не буває. Про що ти кажеш?
— У житті, моя люба, буває все. Головне — не обійти стороною свого щастя.
Олег став поруч, ніжно торкнувся рукою її плеча. У очах коханої цього разу він побачив те, про що навряд чи можна вимовити словами. Вони всміхалися. Вони були щасливі. А поруч крутився Івась, смикаючи Олену за спідницю.
— Мамо, мамо, дивись, яка в мене іграшка. Тато хороший! Тато сказав, що любить Івася. Тато подарував мені коня.
Святослав Чернiй. Вона так любить волошки
У маленькому селі немає таємниць. Завдяки цьому там є багато місця для щирості. Остап і Квітослава мешкали навпроти. Бавилися разом. Ходили по кілька кілометрів до школи. У вісім він ніс її рюкзак, коли йому було чотирнадцять, допомагав їй витягати воду з криниці, а вона пригощала його пряничками. У шістнадцять вечорами кидав у її шибку маленькі морські камінчики, які знайшов на горищі, тільки заради того, щоби почути її голос. А вона писала йому листи гусячим пером і ховала в тій же, «їхній» криниці.
Усе село милувалось їхніми джерельно-гастрономічними любощами, а вони вперто робили вигляд, що нічого не відбувається.
Минуло кілька років. Понеділкового ранку, коли у великих містах ще всі сплять або ж точно мріють про сон, тут якраз час пік: вулиця повниться затором із корів, гусей, качок і сусідів. Остап вивів на подвір’я ще дідового ровера. У місті на такий би сказали «вінтаж» і виклали б за нього кілька тисяч гривень, аби курсувати на ньому недільними вечорами по набережній. А тут це винятково практичний засіб пересування, хоч ним ще ніхто не користувався, відколи діда не стало. Сьогодні особливий день...
Перед тим як посадити Квітославу поперед себе, ще кажуть «на раму», Остапко зав’язав їй очі дивною «американською» хусткою й умостив собі на плечі рюкзак, наповнений всілякими приємно-щами. Ось вони вже мчать на білому ровері сільською «магістраллю», перелаштовуючись зі смуги в смугу, маневруючи й обганяючи корів та інших учасників дорожнього руху.
Зав’язані очі чомусь нагадували Остапкові «Кавказьку полонянку», але так треба! За добрих півгодини залишаючи село та з’їжджаючи
