Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

старенькій канапі в її однокімнатній квартирі на Левандівці. Поки я доїхав до цього району Львова своїм автомобілем, устиг пригадати всі лайливі слова, які вивчив ще змалку, — такою довгою й затористою видалася дорога. Квартира була звичайною: кімната з шафою, повною книг, кілька вазонів на облізлому підвіконні, ліжко, канапа, стіл із кипою паперів і камін. Ця обстановка різко контрастувала з моєю трикімнатною квартирою, що обставлена якоюсь новоявленою дизайнеркою в пастельних тонах, де ідеально допасовані до кольору стін меблі й різні дрібнички.

Але, хай там як, в Анни було затишно. Вогонь потріскував і малював тіні на стінах.

— І я думаю. Зовсім розгублений. Не знаю, що тобі подарувати. Скоро ж таке грандіозне свято — твій день народження, — почав я, але Анна мене перебила.

— Ти через це ходиш пригнічений останніми днями? Дурненький. — Я відчув ляскіт по носі. — Не переймайся. Просто подаруй мені книжку. Ого, маєш зараз такий кумедний вираз обличчя. Я б сфотографувала, але ліньки шукати свій Cannon.

— Книжку? Яку? — вже зовсім розгублений її відповіддю, допитуюся далі.

— Сімони де Бовуар. Будь-яку. Бо я, знаєш, все ніяк її не прочитаю. Або ж Германа Гессе. Екзистенціалізм, ну чим не диво?

— І все? Хіба ти не хочеш прикраси із дорогоцінними каменями?

Я чую сміх. Він розповзається по всій кімнаті; грудна клітка наповнюється теплом.

— Ну, можеш подарувати мені браслет. З дерева. Такі продають в арт-крамничках.

— Ти серйозно?

— Звичайно. Нащо мені ті дорогі цяцьки, якщо беззаперечно важливим є факт турботи й пам’яті про свято, аніж самі дарунки? — розсудливо каже Анна, дивлячись в мої очі, де розставила свої тенета недовіра. — О, ледь не забула! Жодних букетів, гаразд?

— Ти забороняєш дарувати тобі квіти, Анно? Чому? — Напевно, жінки вміють шокувати, але щоб мене шокували до такої міри — це вперше.

— Як думаєш, хіба щось мертве може бути красивим? Ти направ-ду в таке віриш?

— Та ні... Ні... Не може.

— А квіти в букетах — які? Мертві. Не даруй мені нічого, чого б могла вже торкнутися рука смерті. Книжка й дерев’яний браслет — це якщо справді відчуваєш потребу щось дарувати. Я чекатиму тебе без усіляких презентів, аби зробити свій фірмовий чай і кекси. Приходь. Лишень не думай про дарунки. Добре, Яне? — І цілує мене в чоло й відходить ставити посуд на кухню.

На її день народження Львів сніжив. Поодинокі перехожі поспішали до своїх домів. Я — квапився до книгарні поблизу Оперного театру. Там можна було відшукати майже все й навіть трохи більше. Я мав знайти де Бовуар і Гессе. Привітна дівчина-продавчиня показала кілька видань, які були ідентичні за змістом, проте відрізнялися дизайном і роком видання. Звичайно, я обрав найновіші й найкращі. Хіба не так роблять чоловіки, які до божевілля закохані? Хіба не купують все найчудовіше задля усмішки коханої жінки? Я нічим не відрізнявся.

— Гессе? Ти знайшов ще й українською мовою! Яне! Дякую! — Вона стрибає мені на руки. Чорне класичне плаття ковзає під моїми дотиками. — Книжки-и... Це найкращий дарунок.

— Це не все, — простягаю ще один пакунок. — Ось, тримай. Вітаю, серце, вітаю.

— Ти купив мені аж два пакунки. Цікаво-цікаво, — сміється і тим часом розгортає подарунковий папір. — Сімона де Бовуар. Все. Цей тиждень мине під гаслом «Зачитайся!» — І сміх знову проростає з її грудей. — Дякую.

— Анно, можна тебе попрохати про одну річ?

— Яку? — швидко відгукується своїм дзвінким голосом.

— Чи можу надягнути тобі на руку браслет? Певно, на ліву руку, бо ти — правша. Можна?

— Ох, страшно не люблю свої руки. Але якщо хочеш, то звичайно.

Анна дуже повільними, равликовими рухами стягує спершу праву, а тоді ліву рукавиці. Складає руки навхрест на грудях, наче хоче оборонитися.

— Чого ти, серце? Чого ти?

Я підходжу близько до неї. Так близько, що можу безперешкодно роздивитися опіки її рук, де-не-де із зеленими й буряковими відтінками. Навіть тоненькі пальці є неприродно рожевими. Ця суміш страхітливих барв продовжується аж до ліктя, — я повільно здіймаю погляд, сантиметр за сантиметром, — тоді знову переходить у нормальний колір шкіри.

Вона стоїть, красива, мудра жінка з обпеченими руками. І в голові луною віддають слова: «...Я страшно не люблю свої руки».

Легенько торкаюся її пальців. Зовсім легко, аби, бува, не заподіяти їй болю.

— Боляче? — питаю.

— Іноді, — зітхає Анна, — іноді зовсім нестерпно болить. Ось тут. — Показує на серце. — Коли люди недобрими поглядами оглядають мене і жаліють. А зараз ні, зараз зовсім не боляче. Не хвилюйся.

Намагаюся роздивитися всі ці кольорові плями на шкірі, щоби не лякатися, щоби просто змиритися з тим фактом, що так є. Руки холодні та знесилені. «Бідна моя.» — думаю собі та цілую її у кожен пальчик. Так нестерпно боюсь, що їй боляче, що раню її невмілими доторками...

Коли Анна йде заслонити штори, бо ніч атакувала Львів, я виймаю з кишені браслет. Дерев’яний, із вирізьбленими листочками. Кленовими. Я знаю, що Анна обожнює клени. Утім, осінь теж.

— Серце, дай-но сюди свою ліву руку. — Я нанизую на неї браслет і цілую долоньку. — Подобається?

— Так. Гарний. — заворожено каже жінка.

— Це твої руки роблять браслет гарним. У тебе прекрасні руки, кохана. Віриш мені?

— Я. я не знаю. Ніколи не думала, що мої спотворені руки можуть бути прекрасними.

— Анно, твої руки прекрасні, коли ти обіймаєш мене, коли готуєш чай і неспішно несеш чашки з кухні в кімнату, коли поправляєш комір моєї сорочки. Твої руки прекрасні, жінко.

Минуло шість років. На кожне свято я приношу їй браслети. Певен, що скоро їх назбирається цілісінька коробка, — я не рахую. Зароблені гроші мають дарувати радість тим, кого любиш. Я люблю Анну завжди. А обожнюю — коли вона сміється й коли читає. Т оді пасма густого чорного волосся обрамлюють її ідеальне обличчя, а губи рухаються в ритм прочитання речень. Але найдужче я люблю її руки, коли вона мене обіймає.

Ольга Ткаченко. Реабілітація

Ти, ні, ти мені не кажи,

Не кажи, не кажи.

Хай все буде, як завжди,

Як завжди, як завжди, ніч.

Всі знайдуть ту відповідь

І тобі й мені.

Ти