Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
— Ти здурів, — Соня посміхнулася. — Я кохаю його. І це — на все життя.
— Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко і ти проведеш з ним решту свого життя.
— Навіжений! Божевільний!
— Так. Нехай буде так, — погодився Стас. — Я дозволяю тобі обзивати мене як завгодно. Зваж, лише тобі, перший раз у своєму житті, я спокійно даю змогу мене крити усіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі любові з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ та остогидне. Навіть все гарне рано чи пізно стає остогидлим.
— Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Йди звідси.
— Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.
— Ти зовсім дурний, — дівчина зневажливо посміхнулася. — Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш лише себе. Та й кохаєш ти лише свою персону.
— У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в такій розкоші, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…
— Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.
— Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна.
— Послухай, — Софійка зітхнула, бо відчула, що у неї уривається терпець. — Я живу у селі, де всі про всіх все знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І давай припинимо ці пусті розмови.
— Ніхто нічого не дізнається, — зашепотів Стас і у нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. — Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… — Стас ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, вткнутися обличчям в її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. — Ти не пожалкуєш…
— Все! Мені набридло! — обірвала його Софійка. — Я зараз покличу діда!
Стас зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.
— Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?
— Мені байдуже. Я хочу лише одного — спокою.
— Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, — сказав він. — Є у мене слушна думка. Насправді, мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова виглядає більш привабливою, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.
— Помрій!
— Впевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.
— Ну то й добре. Йди вже геть!
— А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, — ніби ненароком промовив Стас.
— Що?! — в обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. — Не смій її чіпати! Чуєш?!
— А що робити? — Стас театрально знизав плечима.
— Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…
— Що зробиш?
— Вб’ю! — з гнівом випалила Соня.
— Ні, не вб’єш. Брешеш все. І те, що завтра приїздить твій Сашко ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…
Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.
— Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! — тремтячим впалим голосом запитала вона.
— Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захоплюючі пригоди з товстою селючкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! — Стас кивнув рукою та швидко пішов з двору.
— Погань! — кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як в сутіні розчинилася постать хлопця.
…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він з цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, а в широко відкритих очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, ніби щойно натертими воском, блискучими яблуками…
Розділ 12
Андрій Андрійович останнім часом геть втратив спокій. Він вже лаяв себе, що дав пораду Стасові поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік відчував, що ця поїздка Стаса добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.
Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв на ніч пігулку снодійного, але даремно. В голові знову і знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився по любові з Мариною одразу після інституту. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою осиною талією. Спочатку все у них було добре. Він працював вдень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовими сходами вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина від нього відсувалася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами — тепер не розберешся. Схаменувся тоді, коли пройшло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї — коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина — на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, щоб їх поєднувала — дитини. Він наполіг на обстеженні у лікарні їх обох. Вирок був невтішним — Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб вмовити дружину усиновити дитину. Вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи в знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися у неї сплячі материнські почуття — він не
