Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

— Знаєш що? Йди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати.

— Така молода, гарна та вродлива, а буде спати сама?

— Нехай це тебе не обходить.

— Ходімо тоді до нас, повеселимося, вгатимо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

— О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! — категорично заявила Софійка.

— Не пошкодуєш? — запитав хлопець, примруживши очі.

— Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня кивнула рукою та пішла до хати.

— Зачекай! — в голосі Стаса був наказ.

— Що тобі потрібно від мене?! — Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стаса було зовсім поруч. — Чому ти причепився до мене як реп’ях?

— Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

— У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

— Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? — Стас награно покрутив навсібіч головою.

— Звідки ти знаєш його ім’я? — стривожено запитала дівчина.

— Я все про тебе знаю.

— Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

— Не піду. Без тебе не піду, — вперто мовив Стас. — Хоч ріж — я нікуди без тебе не піду.

— Доведеться, — відказала Соня та пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

— А це ще ми побачимо, — процідив крізь зуби Стас і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася ніби гойдалка на одному цвяху.

Коли Стас повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

— Ну що? Відшила тебе селянка?

— Це ще та штучка!

— Дохлий номер!

Стас сів біля палаючого багаття, нервово запалив цигарку.

— Все одно вона буде моєю, — сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. — Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що у мене тріщить від «зелені» гаманець.

— Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? — обережно, щоб не доводити Стаса до сказу, запитав Льошка.

— Побачить — сама під мене ляже.

— А мені здалося, що ця Соня — міцний горішок, — продовжив Льоха.

— Розкушу, — впевнено сказав Стас.

— А зуби не зламаєш? — зауважив хтось з компанії.

— Ні в якому разі! — Стас задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

— Навіщо вона тобі? — вставив Льошка. — У тебе є Ірка. Крім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

— Ірка? — відмахнувся Стас. — Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

— Не вийде, — сказав Льошка. — Облиш її. Забудь.

— Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

— Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж, по вуха закохана в свого капітана, чи хто там він.

В очах Стаса блиснули іскри — чи то був відсвіток багаття, чи то гнів. Він до болі стиснув зуби.

— Це ще нічого не значить. Все одно вона буде моєю, — твердо сказав він.

— Закладаюся, що ні, — Денис сів поруч зі Стасом.

— Що?! — витріщився на нього Стас. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.

— Так ось, — Стас гарячково підхопився з місця. — При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

— Відповідаєш за свої слова? — з недовірою запитав Денис.

— Можу навіть побитися об заклад!

— На що спір? — Денис простягнув руку.

— Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю — ви мені. Йде?

— Хлопці, — обізвався Льошка. — Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

— Добре, — погодився Стас. — Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? — Стас вже тримав руку Дениса.

— Можна внести корективи? — Льошка підійшов до хлопців. — Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

— O-o-o! — схвально загула юрба.

— Перебивай! — погодився Стас.

Льотка рубом долоні раз’єднав руки Дена та Стаса.

…Хлопці поснули, а Стас ще довго сидів біля палаючого багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він ще не знав, як йому діяти, щоб спокусити що руду селянку, але був впевнений, що на це знадобиться йому зовсім мало часу.

Розділ 9

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну папку, поклав туди аркуш паперу з не підписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що у Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав з собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не велися. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи. Сьогоднішній виклик у Сашка не викликав ані душевної тривоги, ані хвилювання.

— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, вздовж якого тягнувся довжелезний дерев’яний стіл з натурального дуба без жодної пилинки.

В кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він піднявся, пішов назустріч Олександрові.

— Капітан… — почав Олександр по уставу.

— Облиш, Сашо, — махнув рукою генерал.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи? Все добре?

— Все нормально. Збираюся у відпустку.

— Коли?

— Обіцяли відпустити вже завтра.

— Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний чи знервований. Він постукував пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

— Одружитися? — генерал задоволено посміхнувся у вуса. — Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.

— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.

— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що ці слова йому було сказати непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.

— Коли