Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло у другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім все більше і більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня!

— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах і впав.

— Соню! — кричав він, але за димом вже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку і зрозумів, що вчасно. Ковдра палала і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна і якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко забив руками вогонь на її одязі та потяг до дверей, зібравши усі свої сили, які мав…

Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося волати.

— Сонечко, Соню, — повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її і дівчина не дихає.

— Соню! — закричав у відчаї Сашко та потіпав її бездиханне тіло.

— Коханий? — ледь прошепотіли її обпечені губи.

— Сонечко? — перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам.

— Любий, — Соня відкрила очі. — Ти… зі мною, коханий?

— Так, Сонечко, так, — сказав Сашко. — Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє Сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

— Не треба плакати, Сонечко, — сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. — У нас усе попереду. Стільки справ попереду, а ти плачеш.

— Ми підемо… — Соня замовкла, бо у грудях запекло, защеміли губи.

— Дивитися, як купаються зорі в річці? — спитав Сашко та щасливо посміхнувся. — Звичайно ж, моє сонечко!

Епілог

Коли повнолиций місяць розсипав густим горохом яскраві зорі по чорному полю, до віддаленого села звернула самотня автівка. В ній було троє людей, які поспішали прибути до села вчасно, доки Соня з Сашком не поснули, але по вщент розбитій дорозі авто просувалося повільно, розхитуючись в різні боки, ніби жирна качка. Люди в авто не приділили особливої уваги червоній пожежній машині, яка їх обігнала та помчала в бік села.

А у небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали у річну воду дві веселі зірочки…

Про автора

Світлана Талан народилася на Сумщині, у селі Слоут Глухівського району.

Закінчила Глухівський педагогічний інститут, багато років присвятила роботі з дітьми.

Наразі мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області, займається літературною творчістю.

Твори Світлани Талан були відзначені на багатьох літературних конкурсах у 2011, 2012, 2013 та 2014 роках, її книги видавалися українською і російською мовами в Україні та Канаді. За два роки загальний продаж її книжок перевищив 130 тисяч примірників. Світлана Талан пише романи у жанрі «реальні історії», сюжети для них їй підказує саме життя.

Усі твори автора написані на гостросоціальну тематику, але незмінним залишається одне — головна героїня її романів — жінка, сильна духом але водночас зворушлива, ніжна і чуттєва.

Попри життєві складнощі і негаразди її завжди веде за собою кохання: до чоловіка, дітей, до своєї країни.