Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

— То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не з’їдуть? Га? — Максимович з надією подивився на односельців. — Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

— Ти що? — вийшла з юрби баба Параска й поставила руки в боки. — Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

— Люди добрі, — звернувся до юрби Максимович. — Я вам допомагав все життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більш працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути у чарку, але, дійсно, багатьом з них допомагав. І жаль людини, й треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, вже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом йти до голови сільради.

— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так, — Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав з кишені білу хустинку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий та зовсім лисий. Лисина у нього завжди пітніла і від жари, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завжди червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Сам я людина маленька, самі розумієте, мало, що можу, — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…

— Коли?! — загомоніла юрба. — Завтра не знаємо, що з худобою робити!

— Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти впливових людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

— Куди ти хилиш, Павлович? — дід Андрій невдоволено насупив брови. — Вони, по-твоєму, люди і у них діти, а у нас, виходить, свині?

Заклекотіла обурена юрба:

— То ми, сільські люди, годуємо їх все життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

— Ви мене не зрозуміли, — знову заговорив Олексій Павлович. — Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Це ми з Максимовичем узнаємо. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

— Він вже третій рік обіцяє! Обіцянка — цяцянка, — перебив його хтось із натовпу.

— А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може трапитися халепа, коли впаде на мою, та й на вашу голову, гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, все виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

— То що ж, все-таки, з худобою нам робити? — запитав Микола, бо була його черга корів пасти.

— Потерпіть один день, — підсумував дід Андрій. — А там побачимо. Не допоможе влада — всім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо чи що?

— Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, — Олексій Павлович протер вже мокрою хустинкою лоба. — Дякую за порозуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько та кліпали з непорозумінням очима на своїх господарів.

Розділ 15

Софійка ходила, мов з хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже довгий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в її очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями вона намагалася невміло приховати свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня посміхалася, але та посмішка була якоюсь натягнутою, вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу взяти себе в руки, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть все життя. Але вона знову і знову опановувала себе, бо серцем відчувала, що з Сашком трапилось щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає — вітер носить. А вона знала, була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була у невизначеності, бо Софійка не знала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало нестерпною тортурою душі.

Дівчина позбирала у кошик червонобокі яблука, які, не дочекавшись гостя, опадали з дерева. Вони глухо вдарялися об землю і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І це яблуко не з’їсть Сашко», — думала вона кожного разу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, так далі не можна, — вирішила Соня одного вечора. — Так можна збожеволіти». Ввечері вона принесла з саду сухого гілля, поклала його поміж двох цеглин та розпалила багаття. У велику миску насипала цукру та почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала кидати в миску. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який йшов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала у мисці великою дерев’яною ложкою, коли