Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись в тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик з глечиком прохолодної води.

— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

— Як же тебе звати, малий?

— Каха, — відповів той і посміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я першим клас закінчив, піду до другого.

— А я — дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будемо знайомі?

Хлопчик поклав в його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик посміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, — подумав Сашко, — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?

— Добре! — знову посміхнувся хлопчик. — А у нас вночі стріляли.

— У вас?

— Ну, не у нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі закрив і вдав, що спав, а сам не спав.

— Обманював маму?

— Ні, я майже спав.

— А ти спорт любиш?

— Ага! Я в футбол люблю грати.

— А ти знаєш, що сьогодні будуть по телевізору показувати відкриття Олімпіади в Пекіні?

— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвастався Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!

— Справді?

— Так! Всі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха і його очиці хитрувато блиснули.

— Каха, не можна хвастатися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. В її очах світилася любов до сина.

— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.

— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову посміхнувся, і від простодушної та веселої посмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір'я та з гордістю від такої уваги ще раз посміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорюючі оплески пішов у танок. Його обличчя якось промінилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Кахові прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з'явився жах. Все відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла малюка на свої руки та побачив там ще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий пронизуючий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…

Розділ 14

Все село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям з наметів забажалося гусятини. Не довго думаючи, вони зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахували дев’ять птиць. Далі ще гірше. Почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх з пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки — дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

— Робіть мені, що хочете, — заявив він. — Не погоню корів, не буду критися — боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

— А що з того, що я написала? — не могла ніяк вгамуватися баба Параска. — Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапи пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як з мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

— Треба ж якось їх вгамувати, — гаряче наполягав дід Андрій. — Повинна ж бути на них управа!

Гомоніла юрба, а серед неї лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім з глузду з’їхала. Була дитина, як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер все село знало, що вдома не ночує, злигавшись з мажором, пиячить там та гигикає так, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреною юрбою. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя — напевне, міцно спав з перепою.

— Добридень, — привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. — Що знову трапилося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

— Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? — відкашлявшись, сказав Максимович. — А що я можу з ними вдіяти?

— Ти — влада, то й роби, що хочеш! — загомонів люд.

— Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав з ними — все дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

— Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на то закон, — розсудив дід Андрій. — А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона