Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
— Живу. Ну то й що з того?
— І як воно тобі?
— Що воно? — посміхнулась дівчина.
— Жити тут?
— Як і всім. Поживи сам — взнаєш.
— Ну, я народжений не для такого життя.
— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?
— Я б ніколи не зміг жити в навозі.
— Куди б ти подівся, якщо довелося б!
— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!
— То якого дідька приперся сюди? — дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стаса. Це йому аж ніяк не сподобалося.
— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матірщини?
— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережним, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не приведи Господи, захворієш невідомою медицині недугою, — з легкою іронією мовила незнайомка.
— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стас. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!
— Знайди собі інше місце для відпочинку, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона так майже поруч і Стас відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів. Дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала у себе найприємніші запахи природи.
— Де мені відпочивати я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стас. — А де пасти тобі оцих смердючих корів я тобі покажу.
— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стаса у грудях шалено закалатало серце. — Де воняє, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму коханому синочкові кожного ранку масельце на білий хлібець намазує!
— Мені не подобаються смердючі корови, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? То ж віджени їх від мене подалі.
— Якщо не подобається, — тихо, але впевнено відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.
Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.
— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стає та зі злістю кинув дівчині наздогін: — Вонюча селючка!
Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по плечах, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стримала себе, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.
Такої зневаги до себе Стас ніколи не бачив! Тим більше, від кого? Від якоїсь селянки! Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стас у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.
— Що, Стасе, — звернувся до нього Денис, посмоктуючи пиво з пляшки. — Уподобав дівку?
— Не твоє діло, — невдоволено буркнув Стас.
Весь день він ходив сам не свій. В середині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув з хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях тамтами.
— Даю вам часу до ранку, — сказав він хлопцям ввечері. — Я хочу знати про цю пастушку все.
— Ого-о-о! — протягнув хтось з хлопців. — Чи ти, бува, не втюрився у сільську красуню?
— Заткнись! — скрикнув Стас й пожбурив в нього порожньою пляшкою з-під пива. — Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою і все! Ясно?! Козел…
— Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? — запитав Денис. — Серед нас розвідники, КеГеБісти, інтернаціоналісти є? Можливо, серед нас є пластуни?
— Наразі, у мене є гроші, за які ви так полюбляєте гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива — все, що вони полюбляють. Ті розкажуть все, що хочеш, що знають і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Прокурили мізки — далі нікуди, — розгнівано кинув їм Стас.
Розділ 8
«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», — весь час крутилося на думці в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч з коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях та вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя вона просто захлинеться. Всі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося два дні. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче, хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Всесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий гарячий поцілунок, потоне в обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, вже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз спати, то можна буде помріяти про таємну зустріч вночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках вже добу галасують на березі, як навіжені. Й принесло ж їх саме зараз, та ще й на їх з Сашком улюблене місце!
Софійка замкнула хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір вже розсипав яскраві зірочки по небу й настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників з міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.
— Хай тобі грець! — скинула невдоволено Софійка. — Злякав.
— Привіт, Соню, — блиснув в темряві білосніжними зубами Стас та розплився в задоволеній посмішці.
— Не привіт, а прощавай, — відповіла дівчина, вдивляючись в риси обличчя хлопця.
— В селі вас не вчать культурі поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, — зауважив Стас.
— Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірше татарина.
— А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, — Стас з притиском промовив «сам».
— О-ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!
— Я думав…
— Індик теж думав, та й в борщ попав!
— Хм, — посміхнувся Стас. — Ти дотепна,