У затінку земної жінки - Олена Печорна

маківку, усе штурляла, штовхала й смикала, диктувала своє, не питаючи, а чи хочеш, чи можеш. Коли від червня лишилися хіба тіні у високій траві, Пономаренки вперше помітили, що їхня австрійка до них вернулася. Це сталося на другий день сороковин та скромного поминального обіду. Скликати людей не стали, тільки й усього, що вулич­ній дітлашні гостинця роздали. І треба ж, аби якраз на завтра, із самісінького раночку, Франциска вперше вийшла під небо сама, та якось так, що ніхто й не зауважив. Помітили жінку аж за хатою, навпроти клуні. Австрійка стояла тихо-тихесенько, наче заворожена, і роздивлялася виноградний лист, зелений, молодесенький, аж прозорий. Що вона в ньому бачила, хтозна, однак з тієї миті наче зрушилося в ній щось. Важке, ой важке, бо он як тримало. Бідо­лашна поволі-поволеньки, не одразу, ні, однак таки видряпалась із суцільного, безпросвітного мороку. Навчи­лася. Зосереджувалася на кольорах, звуках, відчуттях, запахах — будь-чому, лиш би втриматися поза минулим і не думати про завтра. Є лише тут і тепер. І є світ, що проходить крізь неї…

***

Жанна звикала до оселі, як звикають до змін у тілі, поступово, неквапливо й обережно. Добрий тиждень, а то й два їй увижалося, що двері ось-ось скрипнуть і з радісним зойком впустять колишню господиню. Будинок ніби спостерігав за ними, придивлявся уважно, аби раз і в найнесподіванішу мить нагадати, що вони насправді тут чужі, зайди, перебудуть якийсь час і випурхнуть у своє звичне життя, бо що їх тут може тримати? Провінційна одноманітність, вибачте, або виштовхне, або проковтне, третього не дано.

Жінка відчувала невідворотність цих змін майже на фізичному рівні. Так, ніби поволі дерев’яніла зсередини або ж чаділа. Одразу ніби й не зауважиш, а за мить уже не втечеш. Дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала. Здавалося, що від неї колишньої не лишилося нічого, ні-чо-гі-сінь-ко. Вона навіть не пі­дозрювала, що кілька місяців внутрішньої напруги здатні аж настільки змінити людину. Певно, щось схоже відчувають люди в стані клінічної смерті: моторошна невагомість посеред прірви, ти летиш сторчака й летиш, а дна все одно не дістатися. Що ж, вона ніби дісталася, відчула твердь під ногами й навіть видихнула з полегкістю, адже дім, чоловік, діти. Тоді чому іноді спиняється посеред вітальні, заплющує очі й ледве стримується, аби не закричати — скільки є сил, так, щоб уся Куликівка стрепенулась і прокинулася нарешті. Хоче кричати, натомість починає плакати, як дитина. Безутішно, навзрид, до одуріння, а головне ж — безпричинно. Ніби. Наплачеться, очі запухнуть, червоні. Скільки їх потім не підфарбовує, «краса», як то кажуть, очевидна. А найсмішніше — від кого ­ховатися? Бо ж отак, щоб по-справжньому, у будинку постійно перебуває лише вона зі своєю самотністю.

Звісно, діти б воліли затримуватися довше, Жанна це розуміє, проте навчання в школі, гуртки та секції (дякувати богу, у районному центрі така розкіш існує) — усе вимагає часу. Ваня з Варею повертаються під вечір і враз заповнюють простір голосами, рухом, криком і галасом, усім, що робить звичайну будівлю людською оселею. Заради них, лише заради них вона робить вигляд, що все добре. І якось ніби легшає.

А місяць тому (Жанна добре запам’ятала, що це був понеділок) вона вкотре лишилася сама посеред пустки. За вікном дощило отією безпричинною і безкінечною тугою. Сирість вповзала до будинку й гіркувато-приречено ворушила тишу. Новоспечена господиня сиділа на кухні, дивилась у вікно й плакала. Щось ніби витікало з неї, випаровувалось і щезало, щось важливе й вкрай потрібне, і, може, зникнуло б зовсім, якби не порух зсередини — легесенький, ледве чутний, такий несміливий, але ж порух. Жінка завмерла, зворушена, прислухалась: іще один. Ніби хтось промовляє: «Я тут, я вже тут. Невже не чуєш?» Поклала долоню на живіт, замислено стенула плечима, а вже наступної миті уклала сама із собою угоду про… «тимчасовість» ситуації. Мовляв, сталося так, як сталося. Такого не обирала. Однак поки це її життя і її дім, Жанна може давати раду побутовим та цілком «земним» справам.

І як не дивно, помогло. У клопотах минув день, другий, іще один. Незчулася, як за кілька тижнів призвичаїлась і навіть навчилась отримувати задово­лення. Балувала дітей випічкою і борщами, а потім ходила будинком і, як чудна, принюхувалася. «Домовилась» із пральною машинкою, шваброю, віником і ганчіркою, так щоб і не перевтомлюватися, і водночас було чисто. Повісила нові штори в спальні, змінила пледи й постіль, а ще придбала кілька горщиків елітної герані, щоб прилаштувати живу красу на підвіконнях. І треба ж, якимось незбагненним чином аромати чужого життя поступово вивітрилися, стали непомітними сторонні звуки (чи то вони звикли до них?), тіні минулого покоротшали й зникли, поступившись місцем новим — уже їхнім. Будинок неначе звик, підлаштувався і зрештою… змирився. Чи то змирилася вона?

— Мам, заняття закінчилися, скоро буду вдома.

— Насипай борщ, мам, я вже біля дому.

— Мамусю, а можна до нас додому Катя прийде, ми англійською позаймаємося?

— Блін, мам, я кеди забув, наготуй, будь ласка, зараз забіжу додому.

Звичні, здавалось би, фрази, буденні, навіть банальні. Хтось навіть не зауважить, адже що в них такого? Однак Жанна якось несподівано спіймала себе на думці, що, коли їх чує, затихає і беззвучно повторює оте їхнє безтурботно-радісне «я додому». А й справді… Здається, діти звикли. Ваня почав спокійно відповідати на запитання і не сахається, коли вона підходить, щоб обійняти сина. Варя взагалі щебече без упину, розповідаючи про все, що відбулося протягом дня. У такі хвилини, здається, навіть будинок тихесенько всміхається сам до себе, пригадуючи щось далеке, незриме, наповнене світлою радістю і любов’ю. І ці відчуття, ці нові безцінні миті спорід­неності настільки важливі, що вона ладна розпла­чуватися чим завгодно. Доводиться — самотністю.

Як би дивно це не виглядало, Жанна уникає вечорової тиші — сповідальної. Вмикає телевізор голос­ніше, хоча не слухає, лиш би говорило, причиняє щільніше двері дитячої, запалює світло у вітальні, коридорі й на кухні, зумисне починає якісь дрібні господарські клопоти, лиш би не думати й не чекати… Кого? Здається, час поставити інше запитання: «Чи треба взагалі чекати?» Максим майже завжди повертається пізно, іноді ближче до півночі… Стомлений, відбувається короткими фразами: «Як ти? Як діти? Що нового?» Вечеряє, гортаючи стрічку новин і перевіряючи пошту, дякує, цілує в скроню і йде до їхньої спальні, неначе сторонній, тимчасовий пожилець, котрий мусить десь заночувати. Жанна так само мовчки лягає поряд, деякий час слухає дитяче сопіння, терпляче чекає, коли нарешті згасне мобільний у його руках і спальню проковтне темрява. Так дивно, але у двоспальному ліжку поряд із чоловіком їй щоразу ввижається, що від стелі й аж до останньої цеглини димаря все в будинку завмирає в пересторозі.

Це ж треба: здається, їй так само, як і тисячам інших жінок, хочеться вірити, що причина його байдужості в новій оселі, у роботі, зайнятості, навантаженнях і ненормованому робочому графіку — у чому завгодно, тільки не в ній. Наївна. Ой наївна, адже серце підказує, серце скавчить, немов приблудне щеня, котре женуть від порога й навіть в очі не глянуть. Господи, а коли вони й справді дивилися в очі одне одному? Позавчора? Минулого тижня? Місяць тому? Коли?

А сьогодні… Жанна саме виходила з невеликої крамнички-вагончика, що примостилась якраз у кінці вулиці, і на полущених сходах