У затінку земної жінки - Олена Печорна

що з Іванком матусю поєднував якийсь незримий, незбагненний зв’язок. Так, мати любила всіх онуків палко й беззастережно, однак «відчувала» лише його. Це вона найпершою помітила, що їхній золотавий хлопчик вирізняється з-поміж однолітків. Бувало, кліпне віями, що, мов промінці, теплі-теплі, блакиттю очей в самісіньку душу зазирне, усміхнеться і спитає або скаже щось таке, що мурахи шкірою, бо наче не дитина каже, а старець. У миті отих чудних дитячих одкровень бабця підхоплювала малого на руки, ховалася з ним у тихий закуток, шукала хрестика на грудях і шепотіла молитви. От і зараз шепче, випростує руки поперед себе, наче рухається наосліп, і відчайдушно перебирає темряву пальцями:

— Іванку… Ванку…

Франциска схопилася від сну мокра, сорочка до тіла прилипла, наче душить, серце тьохкає, немов голкою прохромлене. Наснилось. Просто наснилось. Привиділось. Угорі, з темного ока печі, долинало глухе дитяче сопіння. Іван! Синочок. Почала виплутуватись із ковдри, розбуркала Захара. Чоловік спросоння не міг утямити, чого вона рветься на піч, а за мить найстрашніші страхи обступили хату.

— Хороший мій, у тебе щось болить? Де болить, ріднесенький?

Сполохані дівчатка хникали й відповзали далі, вовтузилися, мов кошенята, натомість Франциска від­чувала лише долоньку сина — гарячу, аж вогняну.

— Я зараз його до нас спущу… Ось так.

— Господи, Захаре… Захаре, він же горить. Засвіти світло! Сонечко моє, наш золотенький хлопчику, прокинься… Чуєш?

— Синку, синочку…

Темрява спалахнула материнським зойком, а чужа, тріскуча мова в одну мить стала зрозумілою для всіх:

— Він не спить… Захаре, він не спить! Ти чуєш нас, синочку? Ну ж бо… подивися на мене. Розплющ очі.

Не судилось…

***

Коли Жанна вперше побачила доріжку до «їхнього» будинку, до ніг тулилися безпорадні й такі сиві-сиві хризантеми. Варто було ступити крок, як земля починала хрустіти, наче розбите скло. Може, через те не полишало відчуття, що вона ось-ось провалиться? Чи причиною були наглухо зачинені вік­на? Навіть різьблені ставні не додавали затишку. До ни­зенького й непоказного ґанку — усього лиш дві сходинки — вела доріжка, присипана піском рік тому, а то й більше, бо встигла густо порости споришем. По обидва боки меланхолійно засинав старезний сад. Власне, він уже спав, хапалися за життя хіба що хризантеми.

— Мам, ти чого? — спитав син-підліток і наче висмикнув з невідомості. Він сьогодні незвично активний, в очах жива зацікавленість. Варя і собі підстрибує поряд і раз по раз нетерпляче смикає за руку.

— Мам, ну ходім швидше.

Жанна розгублено озирнулася назад, де біля похиленої хвіртки припаркувалася вантажівка. Не було жодного резону винаймати аж такий габаритний транспорт, але Максим наполіг. Тепер здивовано стояв над кількома картонними ящиками, куди, виявляється, цілком умістилось їхнє життя.

— Зараз підемо. Тато ключі візьме, — відповіла для годиться, адже самій собі було страшно зізнатися, що вона остерігається ступити перший крок у невідомість. Будинок їй не те щоб не подобався — ні, чимось навіть вабив (певно, присмаком чужих таємниць), проте й не пускав, бо вже не сподівався, що колись хтось прочинить похилену хвіртку.

— Мам, ну пішли. Ходім…

— Жанно, чого стоїте? Ану хутенько. За годину я маю бути в адміністрації.

Максим ухопив найбільшу коробку, і тепер зда­валося, що доріжкою підтюпцем біжить картонний кубик у костюмі. Настирливо дзвонив мобільний.

— Халепа! Ану візьми ключ, ось у кишені. Алло, слухаю… Жанно відмикай. Так, це я Максим Васильович Коломієць… Куликівська ОТГ, усе вірно…

Жанна вийняла ключ із кишені чоловіка і якусь мить тримала на долоні, бо не вірила ані очам, ані ­відчуттям. Надто швидко все сталося: будинок знайшли задешево й одразу, не було варіантів, довгих роздумів чи вагань. В обідню перерву Максим заїхав до батьків, ніби між іншим, як то кажуть, поміж справ, поспіхом з’їв тарілку борщу і, задоволено всміхаючись, поклав перед нею договір купівлі. Так, заліз у борги, довелося оформити кредит, проте від­тепер це їхня приватна власність. Що буде потім, поживуть — побачать.

— Повернемося в Київ — продамо.

Жанна добре пам’ятає, що саме складала одяг і вдесяте перекладала одні й ті самі випрасувані шкарпетки.

— А як же я? Я ж його навіть не бачила.

На що чоловік лишень розвів руками.

— Теж мені проблема. Зараз побачиш. Речі всі зібрала?

І ось кілька годин по тому вона стоїть на порозі будинку й провертає ключ у замку власного житла. Свого. Із самісінького дитинства мати тягала її за собою, перебиваючись ночівлею то в однієї подруги, то в іншої, — скільки себе пам’ятає, вони весь час шукали бодай тимчасового кутка, такого-сякого якогось прихистку. Після того були переповнені гуртожитки, де життя не стихало навіть уночі, потім — не менш гамірливі орендовані малосімейки з кімнатами, що швидше нагадували комірчини. Сім останніх років — квартира в спальному районі столиці, де жили, мов на краєчку стільчика присівши: надто дорогі шпалери (хоч би діти не обмалювали), поліровані меблі (не пошкрябали б), зіпсований кран у ванній (обережно, щоб не зірвати), квитанції і рахунки, надчутливі сусіди, допитливі консьєржі, а ще кіт і собака, котрих так і не завели, хоч як благали діти. І ось, будь ласка. Дім…

— Мам, швидше.

— Мам, а може, я?

Клацання. Ще один оберт. Двері зойкають і хрип­лять, будинок безпорадно завмирає, засоромившись ран, тріщинок, зморщок і застарілого павутиння в кутках. Діти прошмигують усередину, мов в’юни, вихором пробігають кімнатами, тупочуть, сміються і перемовляються.

— Мам, гостьова!

— Тату, а тут дві спальні. Можна мені ось цю, де два вікна?

— Мам, мамо, а газова плита — як у музеї. Води що, немає?

— Варю, є. Глянь, он же кран. Тільки холодна.

— О, а це ванна кімната буде? Унітаз? Вау! У селі є унітаз!

— Сама ти село. Ми в Куликівці. Просто на самій окраїні. Тут до школи чесать і чесать.

— А нас тато возитиме. Татку, а тебе забиратимуть на роботу, правда?

Жанна слухала й не чула. Стояла розгублена й знічена, роззиралася довкруж. Здається, коридорчик або ж роздягальня. Невеличка кімнатка. Стіни пофарбовані звичайною олійною фарбою… колись фарбовані. Із часом вона вигоріла й нині мала колір жовтувато-зеленого яблука. Жовтенькі фіранки на вікні, що дивиться на вулицю. Годинник цокає. Плетений килимок під ногами. Кілька гачків, на яких, вочевидь, давно не вішали одяг. Етажерка для взуття. Здається, що господарі вийшли до крамниці по хліб і не повернулися, навічно затримавшись у черзі. Цікаво, хто ж тут жив? Максим нарешті закінчив розмову, поспіхом опустив коробку на підлогу й обвів поглядом коридор.

— Ну, як тобі? Ти не переживай: тут хороша бабця жила, правильна. Я як перший раз зайшов, одразу принюхався, щоб запаху не було отого старечого. А то як провоняється, всьо, пиши пропало. Ходім-ходім. Чого застигла? Діти цими дверима зайшли? То в коридор. А ми давай ось у ці. Вуаля! Ванна кімната. Це внук покійної затіяв, думав жить, та, видно, не зрослось. Бач, плиткою не встигли обкласти, але унітаз функціонує, ванна новенька, вода, правда, тільки холодна. Прийдеться на плиті відра гріти. Ходімо, тут з ванної одразу