У затінку земної жінки - Олена Печорна

відчуває на собі дошкульні погляди інших. Я злякалася. Злякалася, що життя буде іншим, що я не впораюся, що стану старою, нецікавою та… не коханою.

Пам’ятаю, як одного разу в парку зустріла знайому. Вона гуляла зі своєю внучкою. Ми розговорилася, і жінка розповіла, що свою молодшу доньку народила, коли їй було трохи за тридцять, а тепер мусить бавити онучку, хоча вже не має на це бажання і сили, бо роки не ті… Господи, їй було за тридцять, а мені виповнилося тридцять п’ять, і я завагітніла втретє. Тоді про це знали лише найближчі люди, я так і не зізналася в розмові про свій «цікавий» стан, але її слова… проникли у свідомість і надломили щось важливе в мені, такій упевненій, коханій, позитивній. Вистачило кількох банальних епізодів, аби життя в прямому сенсі дало тріщини й розпалося на шматки. Оте життя, котре я так довго й старанно зліплювала докупи. Так, саме лі-пи-ла. З «гидкого каченяти», як мене прозвали в школі, я виліпила лебедя, але, як виявилося, той був з пап’є-маше, та й тільки. Оманлива оболонка без серцевини. Вигадка. Не було ні справжньої впевненості, ані віри в себе. Образ луснув, мов булька на воді.

Спитаєш: якщо аж так боялася, чому не зробила аборт? Я, котра ЗАВЖДИ знала, що в неї буде двоє дітей? Я, яка всю другу вагітність пролежала в лікарні на збереженні, а потім з ускладненнями народила? Я, котра по-справжньому любила свою роботу, а за кілька місяців мала повертатися з декретної відпустки? Зрештою… я, котрій ­виповнилося тридцять пʼять? Тридцять пʼять! Найцікавіше, що однозначної відповіді нема.

Так, особливо спочатку я часто ставила собі це запитання, а відповіді не знаходила. Може, якби зробила аборт, віра в себе остаточно б похитнулася? Я б не пробачила собі, та й годі, а потім не змогла б жити з пусткою всередині, отакою велетенською всепоглинаючою пусткою ненародженого життя. Правда, не знаю, проте знаю, як було потім. Найважливіші спогади лишаються з нами назавжди)))

***

Прокидалась із відчуттям, що хтось зігнув у ній незриму вісь, ту, яка досі тримала спину рівно. Поперек болів ще з ночі, низ живота тягнуло, однак Жанна підвелася, аби провести чоловіка на роботу. Провела. Розмова про вчорашній день зараз була передчасною, недоречною, із самого початку приреченою на сварку. Дорослі люди мали б це розуміти, більше того, розуміли, добре розуміли й усвідомлювали всі можливі ризики та наслідки, однак втриматись не змогли. Добре, що не при дітях.

— Знаєш що, мила моя… Ти, видно, своє забула? Ану пригадай: довго мамка тебе гляділа?

Краще б уже вдарив, мабуть: не так би боліло. Жанна похапцем відвернулась, а чоловік рвучко відсунув тарілку з іменинним тортом убік, зачепив виделку, і та із дзвоном полетіла під ноги. Хоч би вже їхав швидше, чи що?

— Варя тебе чекала… Невже не розумієш?

— Думаєш — ідіот? Не доходить? Не зміг. Телефон сьогодні привезу.

Жанна обернулася, поклала чисту виделку біля тарілки й мовчки поставила «трояндову» чашку зі щой­но завареною кавою. Він любить саме таку.

— Я зараз не про телефон… Діти реально ждали тебе. Варя ледве заснула, Ванько весь вечір мовчав. Вони ростуть зараз, розумієш? Їм батько потрібен сьогодні.

Сьорбнув кави, похапцем складаючи папери в портфель.

— І що мені накажеш робити? Давай розірвусь, а? Справ реально по горло. Я ж тут, з вами, а не десь за бугром батрачу, як усі. Кажу ж: мамку свою згадай, що тобі довго розказувати. Тільки вона й зараз не дуже спішить надолужити згаяне, еге. Мої он у гостях побули, Варюху привітали, а твоя згадала? Ану?

Скривилася, відчувши, як нав’язливо потягнуло ­поперек.

— Ти, бачу, знайшов кого наслідувати…

Дарма вона це зробила. Слова потрапили в ціль раніше, аніж були вимовлені.

— Зашибись! А нічого, що оце всьо заради тебе й дітей? — Підскочив, схопив папку з паперами, мобільний телефон, вискочив у коридор, так-сяк накинув пальто й за два кроки був у порозі. — Нормальна б жінка за мужика пораділа, а ти… Ото й правда, треба було за бугор звалить, до тьощі! Тоді б діти точно батька бачили! — і щосили гримнув дверима.

Стояла посеред кухні зігнувшись і ледве встигла присісти на стілець, перш ніж її побачила Варя. Доч­ка, зачувши крик, прокинулась і чимдуж кинулася на голоси. Сонна, налякана, боса, вона підбігла, обхопила рученятами, притислася, губи тремтять.

— Мам, це ви через мене? Не хочу я телефона. Чуєш? Не треба. Я батькові так і скажу.

Жанна обійняла дитину, посадила собі на коліна, наче зовсім маленьку дівчинку, поцілувала й забрала неслухняне пасмо з очей.

— Ну що ти, доцю… Тата просто на роботі розізлили. Так іноді буває, скоро мине…

***

Однієї-єдиної ночі на московському вокзалі вистачило, аби довгі ряди стільців зі скрюченими людськими тілами приходили в дитячі сновидіння. Фанечці ось-ось мало виповнитися чотири рочки, однак вона до дрібниць запамʼятала і склепіння над головою, і голос, що, здавалося, спускався звідкись згори, і смагляву стару циганку, котру грубо виштовхував у плечі якийсь бородатий дядько.

— Пшла вон! Вон отсюда. Нашла ночлежку!

А ще дівчинка запам’ятала теплу долоньку старшої сестрички, яку чомусь страшенно боялася відпустити, і таке ж тепле дихання поряд. Вони стояли разом біля величезного вікна й зачудовано роздивлялися ліхтарі, світло яких вихоплювало з нічної темряви нескінченне мереживо залізничних колій. А потім прямісінько в них перед очима нізвідки виринали велетенські могутні тіні й велично проносилися повз.

— Ту-дух, ту-дух, ту-дух, ту-дух…

Світ здавався таким безмежним і таємничим у ці хвилини, таким цікавим і сповненим див. І так складно було зрозуміти, чому мама заколисує маленького братика й беззвучно плаче. Фаня не вміє так. І вона, і старша сестричка Марійка плачуть голосно, так, що всі довкола чують, а маму ніхто не чує. Пасажири продовжують спати на своїх місцях, а бородатий дядько ходить залою туди-сюди, немов прив’язаний незримим ланцюгом, і навіть тато… Тато сидить поряд і, примруживши очі, дивиться в зачинене віконечко, але інше, зовсім крихітне, удень до нього шикуються люди й про щось говорять. Тато вдень підходив до нього кілька разів, щоразу повертаючись ні з чим, а тепер вони з Марійкою тримаються за руки й роздивляються велетенські тіні, які проносяться мимо зі страшним гулом, а інколи свистять голосно й дуже голосно. Може, через те мама плаче? Боїться, що цей гул розбудить братика й він буде плакати? А братик іще маленький, він плаче дуже-дуже голосно. Раптом бородатий дядько розізлиться, виштовхає їх звідси, ще й кричатиме вслід:

— Вон, а то нашли себе ночлежку!

Ночівлю Пономаренки й справді знайшли вже зранку, бо мусили. Спасибі, говірка, як птаха, тіточка підказала винайняти кімнату ближче до вокзалу й перебути там певний час, доки не отримають усі необхідні підписи та дозволи.

— Потому что бумаги — дело важное. Документы, как-никак.

Що ж, ніхто й припустити не міг — наскільки. Дні минали під пронизливий крик гайвороння і стукіт залізничних колій. Шкода, що з єдиного вікна не було видно поїздів, однак Фанечка навчилася розрізняти гул залізних велетнів, розпізнавала їх наближення і могла з легкістю передбачити, коли гудіння стихне. Вони із сестрою навіть вивчили шлях до вокзалу й могли б ходити туди самі, натомість