У затінку земної жінки - Олена Печорна

добрі люди в горі не лишать, Палажка таки осмілилася підійти ближче до ліжка батьків. Туди поклали Франциску одразу, як тільки привели з кладовища попід руки, сховали, як цяцьку, подалі від людських очей і вже не тривожили. Хоча, по правді, ніхто не знав, як до нещасної підступитися. Чужа країна, наче кат, відібрала найдорожче, неждано й негадано обікрала, навіки осиротила й не зглянулася. Що тут скажеш? І як утішиш? Палажка ще мить постояла над Францискою, а потім тремтячою долонею провела по її голові, запнутій чорною хусткою, і прошепотіла біля самої скроні:

— Я за ним доглядатиму, чуєш? Скільки житиму, доглядатиму.

І треба ж: чужинка неначе прокинулася, немов вернулася звідкілясь здалеку-здалеку, звідки вже й не сподівалася віднайти шлях назад, підвела зболені очі, темні од горя, аж чорні, і повільно, по складах, промовила своє материнське, ледве чутне, а таке… ніби крик… від землі й аж до неба: «Спа-си-бі».

Життя… Часом воно змушує вчитися дихати заново. Доводиться, бо інакше нія´к, хоч би й хотілося при­пинити тортури життям, а не виходить. Мусиш дихати, чути й бачити, а найстрашніше, що продовжуєш відчувати.

Втрату австрійського янгола родина Пономаренків переживала болісно, особливо тяжко далися перші дні. Лише на девʼяту добу по його смерті почали усвідомлювати нову реальність, хто як міг, окрім Франциски. Як вона, бідолашна, противилася, як пручалася, усім єством заперечувала можливість існування в цьому світі без нього, без свого первістка! Лежала на свекровому ліжку, немов скам’яніла, — не ворухнеться, не зітхне, не заплаче, наче мертва. Горпина, було, з-за грубки визирне, придивиться, чи дихає «германка», і чимдуж у сіни, двері причинить і голосить, плаче. А дівчатка, Марійка з Фанечкою, з печі злізуть і до мамки тупотять: притуляться, лице гладять своїми пальчиками й наввипередки просять, щоб уставала, підвелася з постелі:

— Мамо…

— Матусю…

Легше було серце з грудей видерти, аніж на таке дивитися. Ото й кликала сина. Сльози утре та й у сад, щоб ішов Захар до жінки, до діток, щоб хоч чимось утішив. А він… наче ще одне дерево в землю вросло, не вирвеш. Спасибі Цариці Небесній і всім святим, що матір свою таки слухав і слухався. Зуби зціпить, руки в кулаки стисне, щоб не закричати, і йде до дружини й діток. Турбота про них, видно, тоді його й порятувала. Бо візьме дівчаток своїх за руки й бреде собі вулицею, наче хмільний чи побитий. А там усе цвіло та буяло, аж заходилося зелом і квітом. Перехожі, коли бачили стражденну трійцю, мимоволі стишували крок, спинялися, котрийсь із горбівських чоло­віків ще й картуза міг зняти, шануючи горе. Жінки зітхали й поспіхом відводили погляди, аби, бува, не настромитися на чужу муку, хіба яка найсміливіша мог­ла сказати тихенько вслід:

— Видно, до Палажки з Іваном. Ой, біда… Горе яке, Господи.

Звісно, оте «гостювання» направду могло вилізти ще більшою бідою, бо не могло око людське підступну хворобу вгледіти, не вміло. А як іще вбережеш, як порятуєш? Іван з лиця спав, переживаючи, а Палажка не раз і не два шепотіла молитви, котрих давно-давно, ніби за якогось іншого життя, навчила її прабаба Орина. Прокаже, перехреститься нишком, гляне на діток і крадькома сльози втирає, щоб, бува, не угледіли. Дівчатка ж, наче пташенята, що з гнізда випали, лише тут, у гостинах, хай ненадовго, на годинку чи дві, проте заспокоювались, втихомирювались, забавлялись із їхніми дітьми, а відтак… забували… кликали братика. Жінка на цій думці здригалася. Це ж якщо малі діти покійного кличуть, то що відчуває вона? Мати рідна? Оце дала життя, пестила, гляділа, ростила й отак нагло втратила тут, на чужій землі?

Але хто ж те відав, хто знав? Хіба небо, котре на девʼятий день зарядило проливними дощами, наче здуріло. Горбівські молодиці вже й перешіптуватися почали, що воно за біда така: ось наче розпогодиться, вода втане, а за годину-дві знов капотить.

— Розвʼязалося небо, — зітхала Власівна, підводячи старі кістки з лавки, бо таки мусила сховатися до хати. І доки тупцяла, на ціпок спираючись, доти молитви шепотіла, дивлячись на сусідський двір, що нині більше прірву нагадував. А вже коли на порозі озиралася, розчулено хитала головою. — І яке ж воно тільки гарне хлопʼятко. Ловке дитя, ой ловке.

Якщо бабине зітхання випадково чула донька, руда й довгонога Тетяна, то враз округлювала очі й злякано шикала:

— Цитьте, мамо. Нема вже хлопчика. Немає. Всьо.

Стара намацувала ціпком собі дорогу й мружила вицвілі очі, зітхаючи:

— Еге, то для нас усьо, дочко, не для неї…

Чи знала щось? Чи відчувала? Однак то й направду була найглибша таїна змученого материнського серця, найтяжча ноша й найстрашніша біда. Незрима присутність сина поряд… Здавалось, Іванчик був скрізь і всюди. Запах, дихання, порух повітря, дотик, голос. Коли, приміром, Франциска лишалася сама (а це бувало вкрай рідко й завжди ненадовго), тихенько підводилася, щоб ніхто, бува, не помітив, брела до печі й спинялась у своєму не пережитому горі. Ось же, ось тут синочок лежав, постіль іще береже обри­си худесенького, дрібненького тіла. Як же він, бідненький, схуд, як змучився, як кричав у гарячці, марив і все кликав маму. Усе кликав і кликав. І скільки б вона не обіймала сина, як не притискала до себе, шепотіла, виціловувала — марно. Оте його злякане «мамо» різало без ножа, мучило так, що, здавалося, воно страшніше од самої смерті. Власне, так і було. Бо перед самим кінцем на якусь коротку, швидкоплинну мить їхній хлопчик таки отямився, кліпнув віями, очі червоні, але ж його, його оченята, подивився ними лагідно й усміхнувся, бо «мама». І їй наче хто брилу із серця зіштовхнув. Упізнав, збагнув, рідненький, що не сам, що вона тут, поряд, вона з ним і завжди буде з ним. І треба ж: усе, що відбулося потім, наче мимо пройшло, чорною ніччю біля скронь просвистіло, а в серці… усмішка сина і його тихесеньке «мама».

— Ти вже встала, дочко? Зажди, дай піддержу. Ось так, — бубонів злякано свекор, котрий тепер вертав додому за першої-ліпшої нагоди. А як інакше, коли ввижалося, що без нього тут і стіни впадуть, горем причавлені.

— Оце придумала, га, — бідкався, лаштуючи австрійську невістку на лавку, що біля печі. — Ти б матір гукнула. Он же у дворі. Горпино! Горпино, ану ходи сюди. Поможи.

І помагали, і гляділи, що вже казати, очей не спуска­ли — боялися. І за неї, і за оте дитя, що в лоні. А що сина шкодували! Оце привіз сім’ю, оце нагостю­ва­лися, натішилися — до скону вистачить. Де вона й взялася, хвороба ота проклята? Як не вберегли? Згорів онучечок, мов свічечка. Навічно гостювати остався. Горпина за той чорний травень схудла так, що сусіди могли повз неї пройти — не впізнавали. А скільки думала, скільки передумала — одна без­сонна ніч до другої тулилася, на вервечку тижнів нанизуючись, а там, гляди, і в літо закотилися… ночі безсонні, ночі їдкі. Що з них узяти? Ранок шибку прострелить — і встає жінка, і йде в новий день, крик у серці тамуючи, нема їй спочинку, нема зупинки, робота сама до рук іде, не питаючись.

Власне, ота одвічна круговерть життя і порятувала, наповнила собою по