У затінку земної жінки - Олена Печорна

Жанна кивала, не зважаючи на його слова, просто йшла будинком, озиралася, слухала, роздивлялася, чомусь довго не зважувалася торкнутися бодай чогось. Здавалося, господарі перебували десь поряд, натомість гості чомусь навіть дозволу не спитали, щоб увійти. Власне, таке відчуття виникало ще й через те, що майже всі меблі лишилися: простенька кухня на чотири тумбочки, місцями полущена, але охайна й чистенька, широкий стіл, шість стільчиків, плетена серветка на радіоприймачі, картина із зображенням букетика конвалій, навіть посуд на поличках за склом. Такою ж укомплектованою виявилась і вітальня, бракувало хіба що телевізора, навіть старенький плед знайшовся на такому ж древньому дивані. Шафа вздовж стіни. Аж три вікна, невеличкі, проте три, завішені милими фіранками з дрібнесенькими квітками по всій тканині. Меншенька спальня з одним вікном, навпроти більша — з двома. У ній Жанна затрималася найдовше, роздивляючись вишукану люстру зі скельцями-сльозинками. Певно, свого часу вона була страшенним дефіцитом, адже імпортна. По центру кімнати розміщувалося широке двоспальне ліжко з граційним мереживом кованих сплетінь, навпроти стояли дерев’яна — дубова! — шафа і старовинне дзеркало в людський зріст. Увижалося, що в ньому ось-ось промайне силует охайної старенької, яка зупиниться і спантеличено спитає: «А ви що тут, дітки, робите?»

— Ну? Як тобі? Антикваріат, між іншим. — Максим з розгону застрибнув на ліжко, тільки й усього, що звісив ноги, бо в черевиках. — А дитяче ліжечко тут поставимо, ага? У малих усе одно двоярусне, побудуть поки в одній кімнаті. Вітальня ж буде для всіх нас. Як тобі такий розкла`д?

Замість неї відповів мобільний, озвавшись укотре за день. Дзвінок виявився важливим, бо чоловік навіть не зауважив, що Жанна так нічого й не відповіла, підскочив, зиркнув на годинник і одразу заквапився:

— Алло, так, буду. За годину буду. Жанно, я речі позаношу, а ви розберетеся тут, лади? Тільки без фанатизму, побережися. І передзвони лікарю. Анатоліївна в середу тебе чекає на прийом.

Коли за пів години автомобіль і вантажівка розʼїха­лися в різних напрямках, Жанна деякий час просто стояла біля хвіртки й дивилась услід — минулому чи майбутньому, хтозна. У ній зараз нуртувало стільки вражень, емоцій, відчуттів і думок, що годі було дати тому вихору напрямок. Що ж, вочевидь, час братися до справи. Так було завжди: руки роблять, а голова поступово «вивільняється» від зайвої напруги. Непомітно для себе на якомусь одному подиху Жанна з дітьми розібрали найнеобхідніші речі, витерли пил, помили підлогу, найдовше жінка затрималась у кухні. Коли відварювала спагеті для найпершої вечері, мимоволі поривалась озирнутися через плече. Чомусь здавалося, що господиня стоїть віддаля і спостерігає за нею. Дивне відчуття. Жінка заспокоювалася лише тим, що діти нічим подібним не переймалися, натомість активно освоювали територію, а заразом відвойовували одне в одного окремий приватний простір — перший у житті. Жанна раділа тому вереску та гомону, слухала їхні балачки й водночас не чула, осягаючи все, що відбулося. Будинок на околиці, немов сирота на паперті. Київ з його нестримним потоком життя, рухом, швидкістю, масштабом, мріями, викликами та можливостями — і вуличка провінційного містечка, така тиха-тиха, немов глухоніма. Невже це їхнє нове життя? Їхній дім… Дім. Господи, що на них тут може чекати?

— Мам, а котлети досмажились? Ми зголодніли, як дурні.

— Ура! Перша вечеря. Мамо, а тато коли вернеться? Хочеться разом, сім’єю.

Жанна винувато всміхнулася до донечки, передчуваючи довгі-довгі гудки, стурбований голос, а потім вибачення. Власне, так воно й сталося. Не дочекавшись, вечеряли втрьох. Тим більше, що діти, розбурхані емоціями та стомлені переїздом, навіть не збагнули, як позасинали вже у своїй, окремій кімнаті. Перед тим, щоправда, галасливо раділи двоярусному ліжку. Його привезли з Києва із собою, і тепер діти ніби возз’єдналися з кимось рідним та близьким, повернулися до звичних відчуттів, дотиків, запахів, заспокоїлись, утихомирились, відчули себе в безпеці. Наче в колисці. Жанна усміхнулася, поцілувала в чоло спершу донечку, а потім підлітка-сина, що нині тихо спав і не пручався, постояла ще трохи в порозі, милуючись картинкою, кинула швидкий погляд на мобільний телефон і заховала в кишеню. Так і не передзвонив. Обійшла будинок кімната за кімнатою. Тихо отією ще незвіданою, незнайомою, непрожитою тишею. Прислухалася пильніше: яблуня шарудить гіллям у вікні «їхньої» спальні, просить упустити, щоб погрітись. Господи, так і є. Теп­ло`! Швидко повернулася на кухню, підійшла впритул до котла й уважно роздивилася позначки та кнопки, нарешті зро­зуміла, як додати температури, і полегшено зітхнула. Здається, усе, проте однаково зараз не засне, як не старайся. Потрібно чимось заповнити думки, чимось значущим і важливим. Жінка вмостилася на стільці зручніше, завченим рухом відкрила ноутбук. Мобільний інтернет дозволив зробити точку доступу, Жанна на мить замислилась, а потім швидко-швидко, так, ніби боялася передумати, зробила запит у два короткі слова — «черевний тиф». За мить її думки вмить поглинула чорнильна, безпросвітна й невблаганна темінь.

***

Коли біль роздирає зсередини, рятунку нема. Його можна лишень перебрести, чи то пак пережити… Люди називають цей стан горем.

Погожим травневим ранком чужинка заховала в теплу, аж парку землю своє дитя, а хотіла — серце. Щоб не переверталося в грудях, не скимліло, не кричало так, що глухла зсередини, хоча ззовні німувала. Горбівські жінки стурбовано шепотілися поза спиною і розпачливо хитали головами. Хай би вже кричала, голосила, примовляла, так ні. Стояла кам’яною брилою, зчорнілою горою, і якби не дитя, що билося та гупало під серцем, була б геть не жива. Захар підтримував попід руки, щоб не оступилася, бува, не полетіла сторчака в розриту могилу. А Францисці в очі вп’ялось коріння, порубане, посічене, розкидане копачами. Адже горбівські чоловіки нащось вирішили поховати хлопʼятко біля куща бузку — білого, мов хмаровиння. Усе, що запам’ятала згорьована мати, — оте розрите коріння. Воно проросло в її сни й у її безсоння, у відчай і муку, обплело, вузлом за­в’язало. Іван. Синочок.

— Одмучився, — голосила Горпина, не криючись, голосила неначе за них двох, за риданням і півчих годі було розчути. — Господи! Господи праведний… Нащо було так мучити бідолашне? Нащо забрав дитятко? Осиротив…

Поряд раз по раз схлипувала Палажка, гірко, бо наче отрутою їй ті сльози пекли. Жінці весь час, скільки й тривала похоронна церемонія, хотілося взяти за руку австрійку, обійняти, скільки є сил, забрати звідси, відвести якнайдалі, сховати від допитливих очей, заступити собою від шепоту, виплакати бодай частинку, бодай мізинчик її горя. А не могла. Увижалося, що горе застигло в чужинці й стоїть нерухомо — веле­тенське, як світ. А може, і більше. Коли ж переводила погляд на Захара, крик рвався з грудей сам собою. Втрата первістка, єдиного сина, розчавила дужого чоловіка, немов комашину, лишивши саму оболонку. Здавалося, наче він умер, а дихати мусить. І якби не Франциска, не її страшне німування, хто­зна, чи й вистачило б духу перебрести цю біду. Іван і батько, найстарший з роду Пономаренків, стояли віддалік, якраз позаду, височіли темною глухою стіною, немов силувалися підперти, захистити від буревію, але той безперешкодно шматував колишнє життя на друзки, розділяючи на «до» і «після».

Лише згодом, уже коли одбули і похорон, і поминальний обід, провели людей, прибрали зі столу, перемили весь посуд, порозкладали й порозносили все чуже по сусідах, бо