Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
Інсиекторове обличчя висіло в шибці дверей, туманіючи й мінячися за нерівностями скла, і очі його звужувалися.
Столяров уже хвилин кілька махав руками, вимагаючи спокою й тиші. Але це було намарне. Тишу і спокій було втрачено остаточно, здавалося — повік. Ми ревли, ми захлиналися, ми заходилися в запалі. Зілов сплигнув на першу парту. Він тупотів по лункій шухляді закаблуками, він махав кашкетом, він роздирався від крику. Нарешті на нього звернули увагу.
— Товариші! — прохрипів нарешті Зілов, зовсім втративши голос. — Товариші! Ми вимагаємо, щоб Воропаєв був негайно вигнаний звідси! Геть з наших зборів! З нашого товариства! З нашої гімназії. Ми вимагаємо!!!
— Хто «ми»? — єхидно спитав Воропаєв.
— Ми всі! Революційна молодь! Ми всі вимагаємо!
До кафедри враз кинулися всі. Кожному доконче треба було сказати щось, крикнути, щось проголосити. Але всіх випередив Репетюк.
Репетюк затарабанив по кафедрі щойно в гармидері відламаною ніжкою від стільця.
— Панове товариство! Панове добродійство! Хвилинку! Я голосую! — Зала притихла. — Хто за те, щоб Воропаєва негайно ж викинути з нашої гімназії?
Зала відлинула і загарчала.
— Хто за це, прошу піднести руки вгору!
Стало зовсім тихо. Але здавалося, в кімнаті гуде відбиття двох сотень юнацьких сердець.
Машинально Каплун і Піркес звели руки догори. Сплеснуло ще кілька десятків рук в різних кінцях. Столяров. Зілов. Макар. Але дві сотні розгубилися. Було надто несподівано. Вони не чекали. Вони не розібралися ще в думках і почуттях.
— Мало! — гукнув Репетюк. — Тепер, панове добродійство, я ставлю на голосування другу пропозицію. — Репетюків голос знову забряжчав і задеренчав вище й голосніше, як було б треба. — Хто, панове, за те, щоб викинути з гімназії Каплуна., Піркеса і… всіх євреїв…
Аж от коли настало стовпотворіння вавілонське. Бо це вже був і не галас, і не шарварок, і не рев. Першим підкинув руку Воропаєв. Брати Кремиковські. Едмунд Хавчак. Теменко. Підкинули інші. Підкинув Кульчицький. Підкинув Кашин.
Але Кашин зразу ж відсмикнув її назад. Тоді, озирнувшись, відсмикнув і Кульчицький.
— Вигнати!
Репетюк вдруге загилив ніжкою стільця по кафедрі.
— Не смієш!!! — Макар зірвався несамовитий. Він був аж зелений. Губи його трусилися. Очі дико кружляли. — Ти не смієш так! Падлюка! Замовкни! — Він пошпурив у Репетюка книгою, яку тримав у руках. Але вона не долетіла і впала на підлогу.
Потапчук, білий як крейда, похитуючись і шарячи в повітрі руками, немов невидющий, пішов до кафедри. За ним кинувся Сербин. Він схлипував і хутко облизував сльози. Хтось біг із другою ніжкою від поламаного стільця.
— Назад! — зойкнув Воропаєв. Він був поруч Репетюка.
Але ззаду вже підбігли інші. Макар істерично кричав. Зілов підходив до Репетюка з правої руки. В цей час Сербин спереду штовхнув Репетюка в груди. Але Репетюк був куди дужчий, і Сербин сам відлетів назад. Зате Потапчук вже хапав Репетюка за плече.
— Назад! — вдруге залементував Воропаєв.
Сербин почував, що він зараз вмре. Репетюк! Левко Репетюк! Невже він! Їй-богу, це можна вмерти. Центрфорвард. П'ять років в парі на футбольному полі!.. Жах здавлював Сербину горло. Плюнути в ці очі. Вистрілити б в це лице…
«Бах!» — гучно вдарив постріл.
І враз все завмерло. Тільки там, позаду, біля дверей, сплеснуло й посипалося на підлогу оскалля розбитого, розкришеного твердого гіпсу.
Пушкіна не було. Погруддя, власне, залишилося. Але на гіпсових плечах вже не було гіпсової голови. Куля влучила в гіпсову шию. Шматки гіпсу посипалися до порога.
Ми завмерли і заніміли. Постріл! Скільки пострілів ми вже чули за наше куценьке юнацьке життя! Скільки пострілів зробив вже кожний з нас там, на стрільбищі за містом! І все ж таки оце зараз, щойно, прозвучав перший, зовсім перший постріл в нашому житті…
Всі відсахнулися. Вітька Воропаєв стояв білий з посинілими вустами. Рука з револьвером нервово здригалася. В нього таки був із собою в кишені «зауер» Той самий, що він пропонував Сербину міняти на карабін Він стріляв для остраху. Щоб спинити й відкинути натовп назад. Він цілив на метр вище — і влучив у нашого старого гіпсового Пушкіна…
— Ой, я не можу! — завив раптом Кульчицький. — Дантес![279]
Кілька чоловік спробували зареготати. Втім, з того нічого не вийшло.
Каплун і Піркес, насунувши кашкети й поставивши коміри, бліді й схудлі, виходили до коридора. Повз осиротілого самітного Гоголя, повз Богуславського — очі Богуславського звужувалися — вони пішли до роздягалки, до сіней, надвір. Вони пішли з гімназії.
На порозі роздягалки стояв Піль. Тиждень тому — на другий же день існування учнівського революційного комітету — посаду надзирателя було скасовано. Піль перестав бути Пілем, він зробився просто Іваном Петровичем Петроповичем і виконував обов'язки діловода гімназії та учителя співів і каліграфії в молодших класах. Але сила багаторічної звички була така, що за хвилину до кожного дзвінка перед перервою він зривався з-за письмового столу і вибігав із своєї канцелярії. Він біг до роздягалки і ставав там під годинником.
Він стояв, покусував свій лівий тоненький, як шнурок від черевиків, вусик, як стояв і покусував його двадцять років свого життя. І ліва його
