Засвіти - Андрій Хімко
завів хтось упівголоса пісню.
— Ану, ворушись, чоловіче,— третій півень кукуріче! — підганяв котрийсь із ватажків підлеглого, проходячи мимо.
— З нашими, ватамане, козами на торг вспіється ще,— огризнувся жартом той.
А біля намета, відокремившись, давненько вже розмовляють Богдан Хміль і Іван Сірко.
— ...І Несторко Мрозовецький, і той же Іван Барабані,— вів сповільнено Хміль,— і навіть перекопський намісник Ісламка суть одним ликом шиті. Та від того народ не вмре, як заодно стоятиме... Та ж Валахія чи й Молдавія, наповнені, як напхані, тепер викотцями і з Подніпров’я, і з Дону, і з Таврії, Сяну, ба навіть з Польщі та Московії, даючи дані і терплячи всілякі побори, не вмерли ж досі.
— Е-е-е, не кажіть, пане Хмелю,— заперечував йому Сірко.— Одна біда — давать данину та терпіти побори від турецьких посіпак, а інша — віддавати, як казали, крім поборів, ще й рідну мову, звичаї, волю і душу... Бо ж оті перекидці і озвичаєні по-ляськи, і озвичаюються потроху вже...
— Коли з цього боку дивитися, то, далебі, так. Заборона молитися по-своєму, співати свої думи, пісні, шанувати свої свята і свої уподобання рідні, натомість приймаючи все чуже від Польщі, це не руку чи ногу відрубати в поспільства нашого, а замінити серце в нього... Завваж, замінити волелюбне, нескорне серце на рабське й покірне!.. Це злочин і того, що неволить, і того, що дозволяє себе неволити, перед світом і богом,— затягнувся Хміль люлькою.— І ляхи в цім злочині набагато злочинніші для нас і небезпечніші, ніж турки.
— Сказати це комусь із чужинців, не повірять і, певно, подивуються.
— Можливо. Але нічого в тому дивного немає,— після чималої мовчанки ствердив Хміль.— Мовою і звичаями султанщина від нас далека, вірою — також, а, побувши б без отого, як мовиш, озвичаєння ляського, може, опірилися б трохи та згуртувалися, усім миром розуміючи, що то таки чужинці! Найліпшим доказом для моїх міркувань є згадані тобою викотці. Чому вони, по-твоєму, викочуються саме в Молдову і Валахію? Тому, що гірше там, чи тому, що ліпше? Отож-бо. Мусимо прихилити до себе оцих наймачів, показати, що ми і не цигани, і не ляхи, ми — людська окремішність. А ще не чужатися, хоч би для ока, їх, а ріднитися, щоб перехитрити, і в цьому сенс найбільший, брате,— полишив він раптом спантеличеного Сірка в розгубі.
«Хто його второпає,— роздумував той у самотині,— короля ніби аж хвалить чи співчуває, Оссолінського зацним паном іменує, з татарами хотів би в побратимстві побути... Навіть з татарами?.. Аж страшно подумати!.. Оце — горіх!..»
— Ах, ти, нехтемова душа!.. Я тебе хвицну, окаянний!— чує Сірко, як лається якийсь козак невдалік.
— Що, вдарив? — питає того товариш.
— Та вдарити не вдарив, але налякав, навіжений!..
— Не знаєш істини ти...— розмірковує товариш.— Кажуть же, обходь коня попереду, а отамана — позаду...
— Бог не видасть, Маркіяне, свиня не з’їсть! — відповідає жартом Маркіянові.
А в Сірка своє на мислі. Пригадує, як дивилися на нього козаки й старшини, коли посланці пригнали коней з Дону, як заздрили, коли уздріли побратимового Шайтана — коня для нього, Івана Сірка!.. «Писанка — не огир!..» — аж клекоче в ньому радість за отой дарунок Разин. «Щасти тобі, брате, отой задум здійснити!.. Родичайся з яїками, астраханцями, терцями, кубанцями, трактуй з калмиками про поміч нам, а ми, дасть бог, звідси не голіруч вернемо!.. А тоді... Тоді й без татар обійдемося, і без бакшиша султанові, пане Богдане, одоліємо королят!..» — аж зітхає він від уяви. І тут же чомусь пригадалася стара кошовичка Катерина, її хата, яку наче вчора ще бачив, і казка старої: про дівчину-пташку, калічку кривеньку, що слугувала стареньким, доки вони не вислідили її в образі дівчини і не полетіла вона від них, і про голубку-горличку, що «не їсть і не п’є, та все на крутую гору плакати йде!..» в журбі за своїм голубком...
Аж зітхнув козак. Далеч яка ж між ним і Мерефою тепер!..
Ще не розсіявся як слід густий туман, як запорожці, виладнувані окремими полками по дванадцять воїв у кожній шерензі, прискіпливо провірялися у раптово запалій тиші їхніми ватажками і незаперечливо виконували всі вказівки. Та ось те скінчилося, і вони, звільнені, знову весело загомоніли, ожвавлено і зацікавлено загули коло коней, бомбард, камнеметів, гаківниць і таранів...
А в наспіх поставленому на горбі наметі, куди пішли зразу ж по перевірці козацькі колонелі-ватажки, при товстих ярих свічках у дорогих шандалях їх чекала вже спішна воєнна рада з конфідентами французького двору, досвідченими маршалами: де Брежі, Сентерро і Тюреном. Це вони, оці маршали, за довгі роки не подужавши ворожих армій, дивилися тепер на запалених вітрами диких степовиків, як на богів, що манною упали з неба з допомогою молитов самого короля, дюка Конде, радника де Брежі, і навіть помічника де Брежі — отого ж П’єра Шевальє та кардинала Мазаріні... Не тому, що вже аж так вірили в їхню звитягу, а тому, що мали тепер можливість послатися на них на випадок поразки, що вважалася неминучою: дивіться, мовляв, не лише ми, і славнозвісні «козаки» не могли взяти.
Козацькі ватажки ще замешкливо розсідалися по застелених килимками лавицях, а їхній товмач Михай Ханенко франкською мовою уже повільно репрезентував господарям кожного, і названий робив поштивий уклін: «Богдан-Зіновій Хміль...— шеф-колонель, Ярослав Вешняк — радник гетьмана Барабаша...
