У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Глафіра Сидорівна Янкова і Марфа Климівна Оровець.
- Кличте їх сюди! – наказав Ковтюхові. – Отут, отак, можете бути вільними, - скомандував жінкам інспектор, поставивши дату на скріпленому чотирма підписами аркуші.
- Чому ставите десятий, а не одинадцятий місяць? – стурбувався Ковтюх, зауваживши неточність.
- Яка вам різниця!? Ви ж, гадаю, згодні із суттю справи, порушень з мого боку немає, то хай чоловік буде вільним.
- Так то так, але для чого ошукувати? – обурився Ковтюх.
- Ви мені дату в акті уступите, а я вам холод в лазареті промовчу, то й будемо квити, - ховав акта в течку, викладаючи з неї якісь папірці, Кликов. – Ну от, тепер Янчука, як вільного, необхідно на основі ось цих розпоряджень особливого відділу управління НКВД та начальника санчастини відпровадити у цивільну лікарню, тож небарно викликайте машталіра та повеземо його в Ялуторовськ.
- Янчука не можна навіть з місця рухати, не те, що перевозити! Це уголовщина! Туди ж тридцять верств! Живим не доїде, задубіє в путі, а трупа хто прийме? – зрозумів фельдшер, що попав у безвихідь. – А якщо вже везти, то можна й у ваших санях.
- У моїх зможе лише сидіти, а йому ж треба лежати, на сіні, в кожухах… Янчук не повинен умерти в табірному лазареті, вам слід це розуміти…
- Може, його відвезти в сусідський хутірський околодок, це всього верстов шість, - ледь не плакав Ковтюх у відчаї.
- А там його приймуть?
- Коли з ним поїдемо, гадаю, приймуть, - давав згоду фельдшер.
- А це по путі до центральної лікарні?
- Трохи вбік, майже по путі, - здогадувався фельдшер, чому те цікавило інспектора. – Глафіро, а, Глафіро! Остуджуй потроху Янчука та дістань для нього ще пару кожухів. А машталірові передай, хай запрягає та накладе побільше сіна в розвальні. Поправимо його з інспектором в сусідній околодок.
- Як таке можна з ним робити? – обурилась сестра. – Умре в путі, а його ж реабілітували! Це ж сваволя над людиною!
- Маємо суворий наказ начальників, - розумів Ковтюх, що вчиняє злочин. – Роби, що сказано! Незаконно він у нас!
- Може, пізніше його перевезти? – благально дивилася сестра на присутніх.
- Виконуйте, що велено! - гнівно гримнув на неї інспектор.
- Нелюди! – рвійно вийшла Глаша з кабінету.
- Що це вас не слухають підлеглі? – роздратовано спитав Кликов Ковтюха.
- Подібні розпорядження, інспекторе, виконують лише такі уголовники, як ми, - заклопотано заходив Ковтюх кабінетом. – Пропаде чоловік нізащо, а міг би жити…
Хоч і хворі обурилися тим перевезенням, поскаржившись охороні, що наспіла з ранковою перевіркою, Карпа Янчука все одно обкутали в овечі шкури, обв’язали шнурами, вклали в розвальні і при тридцятиградусному морозові повезли.
Головний лікар околодочної лікарні не схотів прийняти хворого, ще й пригрозив оскаржити дії інспектора і фельдшера у прокуратурі. Поки вони сперечалися, хворий Карпо лежав без свідомості у розвальнях під опікою візника, що тупцював на морозі, дубіючи.
Зорієнтувавшись врешті, що їм грозить, супровідці мусили всістися в сани і чимдуж мчати до центральної лікарні в Ялуторовськ. Добралися, як уже геть сутеніло, і після тривалих пояснень нарешті здали хворого, отримавши на заміну білизну. Повечеряли із черговим лікарем у місцевому шиночку вже опівночі. І Ковтюх, і Кликов, їдучи додому, закушкані і розігріті спиртом, були раді, що виконали накази начальства. А голодний візник, що віз ситого фельдшера, проклинав світ і людську долю в руках подібних пройдисвітів і гнав щодуху коня, боячись замерзнути…
Карпо Янчук так і не прийшов до свідомості. Ще добу він горів, потім лихоманка спала, і тихим морозним вечором, на чужій чужині він віддав Богові душу… В ім’я нової імперії проливав він кров, піт і сльози на фронтах війни й революції, невтомно працював і творив по них – і пропав, так і не зрозумівши своєї великої помилки! Пухом земля вам, полеглі десятки мільйонів! Хай ваша нерозсудливість стане наукою тим, що лишаться після вас жити в майбутньому! Хай вони доживуть до прийднів своїх!..
Мов землетрус, ніби нищівний розбуяний смерч, що все поглинає на своєму шляху, неслася ще одна – вже котра! – буря тотального винищення нашого народу, подібна монголо-татарській. Пай Карпа й Ганни Янчуків, як і багатьох інших, уже визначився. Не знати було нічого про Семена Балагуру, Антона Максюту, Кузьму Тарана, Лесю Яремівну, Марію Прокопівну, Марію Юрченко, Килину та її чоловіка, що втекли в Херсон чи в Одесу, Настю й Оксена Лісових, Пріську й Саву Трикопів, Дарину й Григора Вертепів, Марту Давидівну й Вадимка, Прокопа Коваленка і його Ольгу Самійлівну, Палажку й Самійла Гармашів – і про сотні тисяч чигиринців, найпаче холодноярців і боротьбистів…
Не було нікому нічого відомо і про Карпових та Ганниних дітей Тодося, Домашку, Петрика, Ярисю, Лідуню, Тетянку та Степанка. Більше того – ніхто із живих ніким і нічим не цікавився, виживши в отому масовому народовбивстві! Голодомор довів людей до самоїдства й нелюдства, і влада не мала вже супротивників, будуючи найдемократичнішу на землі державу, як зразок всезаконності, всеправди і вселюдяності для світу!
Хто із згаданих чигиринців виживе у прийднях, тяжко сказати, хто відстоюватиме своїм існуванням крилатий вислів “Козацькому роду нема переводу”? Про якісь національні права українського люду страшно було й думати! Людські права були лише на папері й на плакатах, в гаслах і лозунгах. Люди, найпаче по селах, трудилися тяжче, ніж панські холопи чи царські кріпаки, під постійним страхом ув’язнення. Діти училися неправді й брехні і мусіли дякувати партії за те, що животіють у безпам’ятстві про своїх пращурів. Будь їм рідною, люба земле, світи їм і грій їх, благодатне сонце, поки вони зведуться з колін
