У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Радо виконуючи і пастуші, і найрізноманітніші господарські обов’язки, Петро Янчук через якийсь місяць познайомився із Лізою Аврамівною, що була і вчителькою школи, і вихователькою управителевого сина Ганса. Знання Гансом української мови викликало в Янчука заздрісне бажання і собі вивчити отак же німецьку – від Лізи Аврамівни і другої вчительки, що на час навчання приїздила з Кропоткіна.

По суботах працівники концесії мали робочий день лише до дванадцятої години дня, після чого йшли витрушувати постелі, митися, міняти білизну, перевдягатися і отримувати у скарбника-німця зарплатню за тиждень. Як випадав жереб, Петро й собі вечорами не без цікавості дивився з ними німе кіно або слухав виступи концесійних аматорів. В неділі робітники йшли до писарні – легкої скляної будови, де писали листи до рідних і знайомих. Янчукові поталанило допомогти не одному з тих, хто був неграмотний, заробивши писанням навіть на власний гаман і цукерки.

Якось, вкотре нагадавши дядькові Гнатові про тітку Варку і Тимоша, Петро одержав двотижневу відпустку і можливість врешті їх відвідати. Була якраз субота по обіді, як він вийшов на шлях до Зеленчука. Проходячи повз кукурудзяні скирти серед широкого рутого лану лапатої рицини, крім неймовірного смороду від трупів, що так і лежали неприкопані, він відчув ще й запах їдкого згару – всі сім горіли, вже ніким не вартовані. Від дядька Гната він знав, що в Зеленчуці дуже багато людей вимерло від голоду. “А якби їм роздали оті качани, того б не сталося,” - з гіркотою усвідомив Янчук.

Підвечір хлопець знайшов потрібну хату, дізнавшись від дівчинки-сусідки, що вони скоро прийдуть з роботи, що тітка Вустя Скачиха вмерла з голоду, бо була стара, що тітка Варка в’яже снопи, а Тиміш правує кіньми на лобогрійці. Посеред їхнього двору біля корита з болотною травою стояла прив’язана корова, а на віддалі від неї було припнуте теля.

Появи господині Янчук чекав недовго. Скинувши зі спини рептух-рядно із травою, вона тільки охнула, впізнавши його. А як оповів свою історію, поскаржилася, що не має навіть чим його пригостити, бо снідають і полуднують із Тимошем у созі, куди ходять на роботу.

- Слава Богу, отелилася нарешті корова, маємо молоко, то зараз видою і пригощу тебе, - кинулася тітка Варка за дійницею. – То, кажеш, забрали у вас мою грядку з городиною? – цівкало молоко в цеберко біля її колін.

- Все усуспільнили, де люди померли.

- Так само й тут було: все у всіх вимели на заготівки лишків. Кукурудзу в качанах, правда, заскиртували і охороняли від голодних людей, аж поки ті не обклали її своїми трупами і вона врешті не загорілася... Тепер ось жнивуємо за сніданок і полудник, - похитала вона головою. – Навесні, правда, Тиміш накопав кротів, то їхні шкірки у заготконторі пару разів отоварили йому борошном, а на третій раз на нього напали якісь бандити, борошно відібрали, а його геть побили, - поскаржилася гірко… – Кажуть, із Кубані за наказом Кагановича ще за холодів двадцять сім станиць вивезли, а у березні, вже за Постишева, із трьох найбільших станиць - Полтавської, М’ясівської і Урюпинської – аж сорок шість тисяч душ безвісти запроторили. Тепер, кажуть, по Кубані лише печища чорніють та шакали у бур’янах колишніх обійсть гавкають.

- Хліба ось буханець передали вам чабани, - поліз Янчук до валізки.

- Це концесійний? Боже, коли то ми вже свого діждемо?!. Мого Тимоша не взяли в концесію, а тобі, бач, поталанило… З’їж, хлопче, цього хліба з молоком, бо у нас більш нема чим тебе пригостити, - подала вона Янчукові кухоль. – То, кажеш, дід Самоха хоронив твою матір?

- Були слабі, то яму копав я їхньою лопатою, матір у рядні ми несли із хати удвох, засипав я, а дід тільки хрестик із гілок зв’язали і в головах устромили.

- За що ж, Боже, людові нашому отака кара?! Чим ми прогнівили тебе?!. І що ж вони, оті зарізяки, із твоєю шиєю зробили? Спотворили вроду! На все життя тобі той знак лишиться…

Не гостив Янчук у тітки Варки двох тижнів, бо швидко зголоднів на колгоспних сніданках і полудниках, які отримував, підміняючи Тимоша на лобогрійці. І як тільки Тиміш виміняв борошна на шкірки із кротів, яких викопував і по пару десятків за день, Петро, лишивши тітці Варці ще й кусник свого мила, вернувся до концесії.

І дуже вчасно, бо на другий день починалися жнива, і дядька Гната з напарником було покликано в поле. Петра розбудили рано, від сьогодні його місце ще з двома чабанами було біля отари. Ганяючи верхи, він чув, як спершу на протилежних кінцях пшеничного поля зататахкали косарки, а потім натужно загула, часом аж стогнучи, молотарка на току. На розчищений і утрамбований тік молотарка була привезена і припасована до двигуна заздалегідь, на пшеничний лан з одного боку ще зранку прибув тракторець, а на другий  засвіта воли притягли косарки-самоскидки і жінок-в’язальниць. Бортові автомашини і кінні грабарки взялися возити свіжозв’язані снопи, чоловіки на полі їх накладали, а на току розвантажували. Все до дрібниць було налагоджене, до самого обіду робота аж кипіла. Напруга спала, як тільки на високій щоглі над станом зметнулося біле полотнище, сповіщаючи про перерву. Двигун тут же був переключений з молотарки на подачу води для стану і пасовиська…

Якихось п’ять днів тривало жнивування - в напрузі, але без жодної метушні. П’ятого дня, як  на току лежала вже висока гора чистої перепровіяної пшениці, а довкола неї стояли чотири ретельно укладених скирти соломи, управитель послав дядька Гната у Кропоткін домовитися із залізничниками про вагони для відправки збіжжя в Німеччину, а заодно – одержати для концесійної школи посилки з Харкова. Петрові вдалося упросити дядька взяти його із собою,  а вже в машині виявилося, що так же напросився й Ганс. Ця поїздка виявилася рокованою для Янчука не лише в найближчому часі, але й надалі…

Поки дядько і водій домовлялися на станції, підлітки мали можливість поспілкуватися. Потім вони дружно допомагали носити посилки від вантажного відділу до машини, пізніше –