У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Переповнений несподіваними враженнями, Петро не знати коли й заснув…
Нові особливі умови життя, окрім пильної, іноді аж набридливої доглянутості та більш ніж достатньої ситості, обтяжували Янчука погодинним розкладом дня, від якого не мав права відхилитись ні на крок, тож почував себе ніби ушореним. Нове середовище дисциплінувало його, розширювало його світ, але й тяготило та сковувало, нагадуючи батьківський дім, де й відпочинок був не справжнім, а лише різновидністю праці.
Осінні дні коротшали. Контора розраховувала сезонниць: дівчат і жінок, і вони - вгодовані, засмаглі, добротно вдягнені - з повними валізами відправлялися автомашинами на станцію. Бараки порожніли і забивалися на зиму, у дворище концесії завозилися з міста дрова, із лук – сіно. Коло двигуна тарахкотіла січкарня, а посеред двору росли гори яшної і вівсяної січки. В Кропоткіні вимінювалися на збіжжя борошно, крупи і дерть. Врешті вівці були загнані в кошари. Починалася недовга на Кубані зима.
По суботах після уроків у розкладі, що його писала для хлопців Ліза Аврамівна, значилися “суспільствознавчі пізнання”, тож обидва учні мусіли йти між концесійних робітників і робітниць і спостерігати за їх життям. Петро примітив, що літні й старші люди працювали в концесії на допоміжних роботах: підмітали двори, мили водою зі шлангів коровню й стайню, доглядали квітники, слідкували за зрошувальними поливалками, гляділи малят, чистили біля куховарні овочі, латали у швейній майстерні білизну. За це спостереження Янчук заробив у Оксани Людвіговни оцінку “дуже добре”.
Навчання Петра Янчука і Ганса Вербаха у шостій групі йшло успішно не лише завдяки їх старанням, але й дякуючи самовідданості обох учительок, що протягом усієї зими були заповзятими, щирими, сумлінними, переповненими знаннями і непереборним бажанням передати їх дітям.
Із весни в концесію прийшла чутка про її ліквідацію і переведення в радгосп. По недомовках і зосереджено-сумних поглядах вчительок учні зрозуміли, що чутка була небезпідставною. Правда, двигун знову натужно тахтахкав, на концесійні роботи приймалися робітниці, поля дружно засівалися, а городи – засаджувалися. Але ті, що знали про розторгнення домови між Союзом і Німеччиною, потиху готувалися хто-куди в дорогу.
Якоїсь неділі, коли Петро із Гансом прийшли, як звично, з гостинцями на пасовисько, дядько Гнат вибрав хвилину, коли поруч не було Ганса, і зненацька порадив Петрові: “При мені тобі краще не лишатись… Якщо Франц Францович братиме тебе в Німеччину, як сина, згоджуйся, бо у нас тут життя порядній людині не буде… Коли не в Німеччину, прався в Чигирин, як випаде нагода, бо то твоя батьківщина і там твоє коріння…”
Петро не сказав Гансові про розмову із дядьком Гнатом, але спостережливий німчук помітив зміну настрою товариша і пояснив її собі зустріччю з вівчаркою-рятівницею і спогадами про смертельну пригоду, що лише частково відповідало дійсності. Янчук же раптом усвідомив, що саме тут він скуштував справжнього людського щастя! Минуле у його свідомості починалося із райського птахоспіву в Ліску, а закінчувалося горами трупів по хатах, попідтиннях і під отими скиртами кукурудзяних качанів, що чаділи й досі.
Час летів, як на крилах. У семигрупників починалися іспити, які приймала комісія із Кропоткіна. Члени комісії хвалили учительок за високу успішність і видавали учням посвідчення на гербовому папері. Вони не приховували, що школа в концесії закривається, тому учням усіх інших класів за їх розпорядженням були видані відповідні довідки.
І Ганс, і Петро сприйняли новину про закриття школи тривожно, але кожен по-своєму. Коли Ганс у душі тішився, що нарешті матиме можливість побачитися із обома своїми бабусями на батьківщині, то Петра лякала картина голоду й безпритульності, надія ж на управителя, що може взяти його з собою в Німеччину, ледь жевріла слабою іскоркою.
Почалися літні вакації. Попрощавшись із Оксаною Леопольдівною, хлопці були полишені самі на себе. По інерції дотримуючись розкладів Лізи Аврамівни, Петро з Гансом або ходили до пастухів, або спостерігали за жнивуванням, або наглядали за відправкою через Кропоткін до Німеччини помолоченого збіжжя, постриженої вовни, зібраного урожаю овочів і врешті - самих овець та іншого домашнього скота і всього робочого реманенту. Закінчувались розрахунки з останніми найманими робітниками, концесійний стан порожнів до пустки. По ночах навколо нього стали завивати вовки й шакали, а вдень над ним кружляли зграї гайвороння, лякаючи своїм рейвахом тих нечисленних, хто ще лишився.
Якогось дня Петро навзрид попрощався із чабанами, що правилися десь у Середню Азію, і дядьком Гнатом, який обдарував його на дорогу чималою сумою грошей і розповів, що влада не дозволила управителеві взяти хлопця до Німеччини, а відтак він поїде із Лізою Аврамівною поїздом із Кропоткіна: вона – до Одеси, а він – до Знам’янки, звідки недалеко й до рідного йому Чигирина.
На тяжкому життєвому шляху Петра Янчука, - як і небагатьох інших, кому так же пощастило, - концесія стала рятівним островом у безкрайньому морі смерті й нужди, просвітком у непроглядній темряві животінь і поневірянь, поверненням до справжнього буття на рідній не своїй землі. Щиро прийнятий у німецьку родину, він познайомився з відмінним від звичного вдома взірцем родинних стосунків. Побачена в концесії організація праці й відпочинку найманих робітників здалася йому зразковою, а сумлінне виконання кожним – від управителя до сезонного працівника – своїх трудових обов’язків викликало в нього захоплення. Кімната, у якій він прожив цей навчальний рік поряд із Гансом, зафіксувалася у його свідомості, як еталон людського щоденного буття. Цілий арсенал розписів і вказівок на весь день і на всі можливі випадки життя, що спочатку обтяжував Янчука, поступово став для нього нормою поведінки.
У шкільному навчанні Петро протягом року мав гідний зразок – Ганса. Не менш допитливий
