У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Отаман домовився з поромщиком, тож на другий берег дісталися щасливо, на диво удало обійшли великі німецькі концесійні поля з високою пшеницею і грядки з городиною, їхні ж розмаїті будівлі і велетенську отару овець з пастухами й вівчарками, далі перейшли балкою доколінно-малу созівську пшеничку і, як уже стемніло, нарешті забрели у лапато-листату рицину, де по команді отамана присіли. Петрик аж ахнув, дізнавшись, що семеро горбів, які височіли невдалік, є нічим іншим, як ожередами качанної кукурудзи, що поросла просто неба. Отаман розділив усіх на сім груп і наказав лізти до неї на ліктях якомога тихіше, щоб не привернути увагу озброєної охорони, що причаїлася десь у рицині. Долізла таки і Петрикова група до одного з ожередів непоміченою, але під ним було стільки трупів і стояв такий нестерпний сморід, аж нічим було дихати. Все ж добротних качанів набрали повні мішки й торби і вернулися до отамана, до якого врешті зійшлися всі.

Ішли назад в темінь ночі тим же шляхом, аж поки не перетнули пасмугу лісу коло Кубані. Тут на отаманове “пу-гу, пу-гу” почули таку ж відповідь і за торбу качанів були переправлені поромщиком натобіч, а вже під ранок опинилися нарешті у своєму “кишлі”.

В “лежі” отаман підняв усіх “дівах”, окрім Дани й Тосі, і відправив їх на “товчок” продавати принесену кукурудзу. Менші дівчатка мали підносити її старшим до решти. Сонце ще не встигло виглянути із-за гори, як кукурудза була вже спродана за цілу купу грошей. “Розфуфирених” Дану й Тосю в супроводі дівчаток-“шестірок” отаман відправив на базар за продуктами, в той час як хлопці відсипались після нічного походу. Після всього відбувся дружній обід усього “кишла” із горілкою, маслом і салом…

Життя знову увійшло в свою колію, бо тій кукурудзі не було кінця, а созівську охорону і далі вдавалося обходити, ще не раз приносячи мішки тих качанів. І навіть “блотні” дивувалися, як при такій кількості харчу в полі Зеленчук вимирав з голоду…

Якось Сашко із групою “шестірок”, між якими був і Петрик, за наказом отамана мав пограбувати дитячий магазин у центрі міста. Котрийсь із “паханів” дав Сашкові, як старшому, добротного склоріза, і показав, як ним користуватися. Як споночіло, хлопці  вийшли на “малину”, маючи завдання принести для своєї ж братви якнайбільше одягу і взуття. Всі добре знали той магазин, тож Сашко розподілив ролі, і кожен ішов на “свій” пост.

Вирізати скло у двох вікнах Сашкові вдалося швидко, тож разом із Васильком, Петриком та ще Ониськом, як і планував, він пробрався всередину, лишивши решту зусібіч “на стрьомі”. Довго не гаючись, хлопці наскладали з десяток повних чемоданів всякої всячини, подали їх через вікна, без пригод вибралися самі, і всі разом “роз’їздом” верталися до “кишла”.

Ще в магазині і вже дорогою до “лежа” Петрикові раптом забаглося залишити собі “свого” чемоданчика із відібраними костюмчиком, черевиками, двома парами білизни, парою простирадел і кількома рушниками. Що ближче було до “кишла”, то більше він утверджувався в думці, що йому пора втіками в Зеленчук.

“Пахани” були навіть здивовані успішним розгромом магазина, хлопцям вони наказали залишити все до ранку в кутку на купі і лягати на спочинок. Петрик ліг спати разом з усіма і вдав, що одразу ж заснув, смертельно зморений, але насправді не чув навіть дрімоти під впливом отого бажання… Нарешті вигоріли дві із трьох свічок, і Петрик наважився тихо встати, взяти таки “свого” чемоданчика, що зумисно був поставлений скраю купи, і непоміченим вийшов через тунель на волю. У передранковому тумані хлопець притьмом добіг до Кубані і засів там у лознякові біля поромної переправи, затискуючи в долоні кілька мідяків.

Час тягнувся дуже пиняво, світало поволі, але нарешті до порома почали сходитися робітники-міщани, що працювали в концесії. Із “шобли”, на щастя, ніхто не появився, тож дочекавшись, коли пором мав уже відходити, Петрик скочив на нього і, заплативши п’ятака, щасливий, поплив на той бік. Від радості він не зауважив, що звернув на себе увагу попутців і особливо поромщика.   

Переправившись, у хвості міщан хлопець пройшов прибережну лісну смугу, звернув праворуч і, чимало пробрівши її краєм від путівця, що вів у концесію, спинився, відчувши неймовірну втому. Дослухався до гавкоту пастуших псів і мекання овечих отар, що спозаранку вийшли на пашу, роздивився довкола, зауваживши пологе місце на товстолистому насті під дубом, і подумав, що якщо його й шукатимуть, то на станції в місті  або на шляху до Зеленьчука чи й у самому селі. Так себе заспокоївши, Янчук приліг на правий бік, положивши голову в праву руку на чемоданчик, а лівою вхопившись за його дужку-петлю, і миттю потонув у блаженстві сну…

За замерзлими вікнами барака по міжгір’ях та долинах розляглася тиха й люто-морозна - і носа зась висунути на вулицю! - ніч. Перед досвітком у переповненому хворими лазаретикові, груби якого давно вистигли, було досить холодно. Поряд із кількома тяжкохворими, що лежали впритул на нарах, бубоніли, проснувшись і чекаючи ранку й сніданку, двоє осуджених, що вже виздоровлювали, набираючись сил. Один із них, кушкливо зігнутий, був знаний Карпові як боротьбіст Авраам Більський, що колись приїздив на чигиринський тартак з лекцією. Другого Янчук узнав уже тут, був це Назар із Умані, він появився кілька днів тому, а бубоніти вдвох вони почали лише вчора.

Не до них було спозаранку Карпові, що згорав від запалення легенів і виснаги після лісоповалу. Проте, як прийшов до себе після безпам’ятства та гарячки, невільно прислухався до їх песимістичних суперечок, навспак ще вірячи, що він, як ніхто, і цю біду якось перебідує, оклигає та вернеться до своєї великої родини, - у крайному разі, навесні. Адже він червонокозак, воював за владу Рад, то як може бути нею ж заарештований, а тим паче знищений!? 

“…Не Сталін, Назаре, ту тотальну експропріацію розпочав, а ще Ленін при воєнному комунізмі в доповіді “Про чергові завдання радянської влади”, - заперечував Більський молодшому напарникові–учителю. –