У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Фельдшер занесеної снігами амбулаторії – околодка та кількох бараків, окільцьованих парканом із колючого дроту з вишкою на Тоболі, - яка тут іменувалася лазаретом, Архип Ковтюх у великих, підшитих войлоком валянках тільки-но встиг старечо причовгати по заметах на роботу, де на нього вже чекав у коридорі інспектор з нагляду за місцевими таборами Фрол Кликов – у добрячому білому овечому полушубкові і з добротною шкіряною жовтавою течкою під пахвою. Обмітаючи віником-деркачем свої валянки від снігу, Ковтюх подумки дивувався раннім, ще до повірки, свіжим слідам на порозі.

- День добрий начальникові саноколодка! – привітав інспектор Ковтюха, як тільки той  вступив у коридор.

- Що стряслося, що так рано нас навідали? – скинувши морозні бурулі з вусів, спитав неквапом Ковтюх гостя, стягаючи  разом із шапкою башлика з голови.

- У вас робочий день із семи, а зараз? – із металом в голосі, ледь стримуючись від обуру, не то спитав, не то ствердив інспектор. – Жди вас тут! Відкривайте спішно кабінет! – скомандував він.

- Молодий, а гарячий, мов кип’яток! – почав відмикати двері фельдшер. – Ти мені не богуй отут, а кажи, що сталося, - пропустив він гостя першим у кабінет, глянувши на його перепустку.

- Нічого такого, - присмирнів Кликов. – Янчук Карпо Дорошович числиться у вас на лікуванні?

- Числиться, а що? – роздягнувся Ковтюх і тепер неспішно поправляв на собі м’ятого брудного халата.

- Доставте його сюди негайно!

- Він же зовсім нетранспортабельний, у передсмертному стані!

- Але ж живий? – переступив з ноги на ногу інспектор.

- Вчора після вечірньої кризи був живий. А що, може, хтось доніс, що він утік?

- Доніс, доніс… Він при пам’яті? – нетерпеливився Кликов.

- Був, але недовго. Став летальним, як жінка поїхала від нього після побачення, а тепер ще й двобічне запалення легенів підхопив, то не знати, чи й оклигає, - розвів руками фельдшер. – Лікувати нічим.

- Тоді ведіть мене до нього! Мушу під розписку об’явити йому рішення Верховного Суду.

- Гадаю, йому вже ніякі рішення не потрібні, - подав Ковтюх халата гостеві. – Помилування йому?

- Перегляд і повне виправдання!

- Щось зачастили оті перегляди, коли вже злочинці Богові душі віддають.

- Не наша з вами справа судити про це, - знову почувся метал у голосі Кликова.

- Глашо, а, Глашо! – відхилив Ковтюх двері в коридор. – Чи ти там заснула?.. Як тут у тебе? – спитав у заспаної сестри.

- Ніби нівроку, - протирала та очі у дверях, позіхаючи в кулак.

- Що ж, ходімте, може, йому стало краще після банок і гарячого окутування.

- Ведіть, - пішов у двері інспектор. – Мусимо будь-якою ціною негайно підписати звільнення! Чуєте? З Главка воно! – змовницьки зашептав, як свій своєму, інспектор, крокуючи коридором. – Він давно у вас?

- Та вже чи не третій місяць. Ну, да! Так і буде – вже півтора-два, як жінка поїхала…

- То й добре, - був задоволений Кликов. – Більше двох місяців провалялося рішення – була вказівка затримати його!

- Як то!? – губився фельдшер. – Чому ж то так!?

- Та чи вам не все одно?

- Мені то однаково, а от Янчукові… Він би тоді поїхав із жінкою додому, - з обуром підвищив голос Ковтюх.

- Приведіть його до свідомості, хоч тимчасово! – шепнув інспектор уже під дверима палати.

- Побачимо, не так усе просто! – пропустив інспектора Ковтюх.

У чималій напівтемній кімнаті повітря було таким спертим, насиченим потом, гнилосними випарами нездорових тіл, нужею, сечею і медикаментами, що Кликов мимоволі спинився у дверях. Невелике віконце палати було заліплене напливною кригою, що скапувала із брудного вмерзлого бинта в дерев’яні ночви, видзвонюючи. Хворі лежали на десяти двохярусних нарах. Висока потріскана груба, що протоплялася з коридора, була ледь теплою, і Кликов, торкнувшись до неї рукою, подумав, що за два минулих роки не навідувався сюди жодного разу.

-  Принеси, Глашо, шприц із камфорою і горицвітом, - скомандував фельдшер сестрі, що бралася присісти на нижніх нарах біля Янчука.

- Камфору і горицвіт разом? – перепитала Глаша.

- Саме так, я не помилився і не переплутав! – сердито повернувся до неї Ковтюх. – І швидше виконуй! – наказав.

Як за Глашею закрилися двері, Ковтюх узявся рахувати Янчукові пульс. З учора укутаний у простирадло хворий аж парував, коли фельдшер відкинув з нього зношену суконну ковдру. Дихав він прискорено і поверхово. “Прикидається” – подумав інспектор.

Через якийсь час після зроблених уколів Карпо врешті прийшов до себе і попросив пити, страшенно обрадувавши тим Кликова, який поспішив об’явити хворому, що він реабілітований і мусить розписатися, що повідомлений про це.

Знав чи не знав Янчук, за що розписується, але таки поставив каракулю на підсунутому інспектором папірці, отримавши за те від сестри жадану воду.

Знову завернувши немічного в простирадло й ковдру, фельдшер вийшов із палати за інспектором, лишивши біля хворого сестру милосердя і принишклих сусідів-співрозмовників, які і співчували йому, і втішалися отією реабілітацією.

- Чому так страшно холодно у вас у бараці? – докірливо спитав Ковтюха Кликов уже в кабінеті, перемінивши тон. – Залінувалися ви тут, бачу, без моїх навідувань, - ховав він поглибше в течку підписану папірину. – Складу ось акта про об’явлення хворому реабілітації і поговоримо, - присів він до столу.

- Холодно, - виправдовувався тим часом Ковтюх, - бо самі дрова заготовляємо, а в обслузі у нас всього шестеро, на поміч хворих надії немає, то може й запишіть, щоб нам табірне начальство допомогло дровами…

- Неодмінно, - вправно настрочив акта