У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Не доїхав хлопець до Кавказької. У Ростові міліціонер, викликаний пасажирами, не зваживши на квиток, зманив його “вийти на хвилинку” і відвів у колонію для малолітніх. Як Петрик не просив, як не благав, - нічого не вийшло!

Колонія займала цілий квартал передмістя і була поділена колючим дротом на три частини, кожна з яких мала окрему вахту, в середині містилося приміщення допру. В одній частині утримувалися убивці й людоїди, - як правило, старші, у другій – міські злодії й рецидивісти різних гатунків, а в третій – менші, хто попав уперше. У переважній більшості то були діти селян і рідко міщан.

Меншим видавалися матраци, по два простирадла, зношена суконна ковдра, солом’яна потерта подушка з наволочкою і рушник, чого не мали підлітки в інших зонах. Незалежно від зони колоністи одержували на день фунт хліба із кукурудзяного борошна, замішаного змерзлою картоплею, тричі в день їм давали баланду із сої, гороху або згірклого пшона – нічим не змащену і зовсім несолону, а ввечері їх змушували пити навар із зеленої соснової хвої. Діти пухли і щоденно вмирали.

Запах сечі, тіснява, гармидер, відбирання пайок сильнішими у слабших, плач, чорний голод!.. Петрик не мав сил жити в отій задусі смерті! Бажання вирватися було нездоланним, і випадок допоміг! Якось він серед ночі пішов до туалету, що розміщався у дворі поряд із воротарнею, а з віконця випадково зауважив, що двері у воротарню трохи відхилені, а сторож із рушницею спить, сидячи на стільці.

Рішення прийняв блискавично! Вернувся, за якусь мить згорнув у два вузли свої речі, котячими кроками швидко пройшов з великої камери-спальні до воротарні, беззвучно відхилив двері, відщипнув з гачка лядку віконця, викинув через нього на вулицю свої вузлики і, приставивши стільця до тумбочки під віконцем, вибрався на волю сам. Обережно причинивши за собою лядку і схопивши речі, Петрик стрімголов понісся в ніч, ледь не задихаючись зі страху.

На світанку він спродав на “товчку” свої речі, а на виручені гроші якийсь добрий чоловік взяв йому квиток на поїзд до станції Кавказької, чесно повернувши ще й здачу. Петрик страшенно боявся, що його спіймають і посадять, як рецидивіста, але того, слава Богу, не сталося. Отож, втікач був на сьомому небі від щастя, коли потяг нарешті рушив із того злополучного Ростова до спасенної, здавалось йому, тітки Варки.

Хоч поїзд нісся досить швидко, голодному припухлому хлопцеві здавалось, що тій дорозі ніколи не буде кінця. Пожебрав по вагонах, але безрезультатно, бо пасажири були здебільшого, як і він, немічні. Украсти теж не вдалося, бо ті, хто мав щось їстівного, були дуже пильними. Тож на станцію Кавказьку приїхав ледь живий. Коли зійшов з поїзда, від голодної виснаги йому крутилася голова.

Ставши у холодку під парканом, Петрик із усіх сил боровся з бажанням опуститися на землю, що ніби тягла його до себе. Йому хотілося плакати, бо вже не мав снаги добратися до заповітної тітки Варки, а до неї ж, як говорили йому люди, вже “рукою подати”, можна й за день легко пішки дійти, треба лише перепаромити Кубань і пройти якісь “чортові” ворота.

- О, глянь, Сашко, ще якийсь хиляй дуба дає! – спинились перед ним якісь замурзані підлітки.

- Ти звідки? Кого чекаєш? – спитав Петрика названий Сашком, мало подібний до вуркагана.

- З України до тітки приїхав, та не маю більше сил іти, - не стримавши сліз, заплакав Петрик.

- Дай йому, Васильку, нашого коржа, коришем нам буде, - звелів Сашко меншому. – Ми собі ще намалинимо, а хиляка врятуємо.

Розпитавши, поки Петрик жадібно їв перепічку, де і з ким живе його тітка, чи багата вона, хлопчаки згодилися ввечері взяти його в “кишло”, а до того часу пообіцяли принести йому сюди ще чогось “відклижливого”-їстівного. Голод, не потамований перепічкою, заживо з’їдав його, паморочив йому голову, лякав тим, що “кориші” можуть більше не з’явитися. Але вони прийшли і вдруге, і втретє, принісши йому підживитися. Із його реквізованої сорочки, перев’язавши її по горловині дротом, вони зробили торбу, яку й наповнили до вечора окрайцями хліба, коржами, перепічками, цибулинами, солоними огірками, шматками сала, м’яса, ковбаси, масла і смаженої риби…  

До “кишла” у Кропоткін хлопці прийшли, як уже поночіло. Нова Петрикова домівка, до якої прибрів за своїми спасителями, містилася у давньому глинищі на окраїні міста в підошві високої гори на березі Кубані. У повній темноті хлопці йшли широким тунелем, по якому колись вивозилася глина для цегельні і черепичного заводу, поки не блиснуло світло від запалених свічок і поки в ніс не вдарило затхлим прілим сіном та тютюновим димом. Коли в кінці тунелю показалося ліжвище малинників, Петрик зчудувався. При доброму освітленні від кількох свічок на сіні у виробці, як у залі, сиділо й лежало із двадцять старших і молодших різноликих і різновбраних людей. Одні купками грали в карти, інші – в нарди, підлітки – у щиглі. Хтось розмовляв, хтось спав. Один, видно, старший, впершись голою спиною до стіни, читав якусь книжку, не звертаючи уваги на присутніх. Поряд з ним та й між іншими розташувалися вродливі напіводягнені молодиці, дівки та навіть дівчатка. Деякі з них курили, але солодавий дим від їхніх цигарок не був схожий на тютюновий. Звертала на себе увагу відносна тиша в глиняному залі та погляди “читача”, від яких поодинокі гамірники німіли миттєво.

Через якийсь час по приходу хлопців один із гравців у нарди із смоляним кучерявим чубом нарешті звернув на них увагу, картаво звелівши висипати принесене на рядно. Присівши навпочіпки, він відібрав з купи щонайкраще, загорнув усе у чисту білу хустку, решту звелів Сашкові розділити серед присутніх і вернувся до гри.

- Мало принесли ви сьогодні. Пухлому дай лише черствого чурека й цибулину, - звелів він, - бо хана буде.

- Само собою, отамане, - почав шукати Сашко найчерствішого чурека.

Петрика все тут вражало незвичністю, тішило надією на вижиття і втечу до тітки Варки.

Як він не був зморений,