Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Чудні почуття в цю хвилину заворушилися в наших серцях. Ми відчули свою силу, і нам раптом зробилося інспектора шкода. От справді скільки років мучив і утискував нас оцей чоловік, скільки горя й лиха зазнали ми від нього, а от зібралися ми його виганяти, і раптом у наших серцях заворушилося до нього співчуття. Адже — революція! Так хотілося всіх людей любити, всім прощати, бути великодушними. Так хотілося забути кривди, виправдати гріх. Адже такий був тоді лад: Кассо, старий режим, самодержавство…

Крім того, чотири роки тому ця особа надрукувала знамениту книгу, яку, як ви пригадуєте, видавано кожному з нас для виховання в нас високих, вірнопідданчих і царелюбних почуттів! Хіба можемо ми стерпіти, щоб автор «Трехсотлетия дома Романовых» керував нами й виховував синів свободного народу?!

Хтось пирхнув, хтось запротестував, але його зразу ж втихомирено.

— Долой! — сплеснуло кілька вигуків з різних кінців.

— Долой! — підхопили ми всі, загоряючись люттю.

Хвилинне почуття жалості зникло враз. Ми знову гостро ненавиділи осоружного інспектора. Ми позривалися з місць і, обернувшись до дверей, простісінько в цю ненависну пику, розплющену там, за скляною шибкою, кричали наше двістіголосе «долой!».

Інспекторова фізіономія дивилася ще якийсь час і зникла. Тої ж секунди двері відчинилися. Ми аж заніміли. Невже?

Але ввійшов не він. Шпарко перебираючи коротенькими ніжками, розмахуючи руками й полискуючи зопрілим лисим черепом, до зали вбіг Аркадій Петрович. Бігцем він дістався до трибуни і підняв проти нас обидві руки.

Неохоче ми змовкли. Педагогам вхід на наші збори був заборонений. Але це був Аркадій Петрович. З ним ми жили в мирі та злагоді. Крім того, він був обраний до міського виконавчого комітету. Він був народний представник.

— Господа! Товариші! — скрикнув Аркадій Петрович, поспішаючи й затинаючись. Він був дуже схвильований. — Громадяни! Я прошу дозволити мені зробити вам заяву від нашого тимчасового революційного комітету…

Ми стихли зовсім. Тимчасовий революційний виконавчий комітет мав зробити нам якусь заяву! Це було цікаво. Дивіться, що робиться на світі! Нам, гімназистам, бажав зробити заяву сам виконавчий комітет! Народні представники! Ті самі, кого вибирали під нашим почесним караулом!

— Господа! — заторохкотів Аркадій Петрович. — Наш тимчасовий революційний виконавчий комітет, довідавшись про ваш намір негайно звільнити з посади інспектора гімназії Юрія Семеновича Вахмістра, чи пак, тьху, чорт, ні-ні, тьху-тьху! — Аркадій Петрович замахав руками, ногами й головою, одмахуючись від необачної помилки й зрікаючися її, — Вахмістра Семеновича Богуславського! Фу ти, чорт! — Ми покотилися реготом. — Господа! Увага, увага! Я вас прошу! Будь ласка, тихше! Воропаєв, не кричіть, будь ласка! Кашин, я вас зоставлю без обіду! Громадяни! Товариші!

Нарешті ми заспокоїлись і Аркадій Петрович здобув можливість кінчити свою заяву.

— Так от, революційний комітет, звичайно, покладається на вашу революційну совість, але від себе вважає за потрібне просити вас бути розважливими й розсудливими в розв'язанні цієї справи, поскільки… поскільки, за абсолютно точними й перевіреними даними, громадянин Юрій Семенович Богуславський є член партії трудовиків[273]. Отже, звичайно, як ви бачите, так би мовити…

Аж от коли в нашій залі настала цілковита, абсолютна тиша. Ми змовкли й закам'яніли. Член партії! Вахмістр! Автор «Трехсотлетия дома Романовых», організатор позашкільного догляду за гімназистами, той, що вилучив у нас антивоєнну прокламацію! Той, що наказував нам зняти червоні бантики третього березня! Що за чорт?!

— Провокація! — раптом гукнув Піркес ззаду.

— Піррркес!!! — зойкнув Аркадій Петрович, загиливши долонею об кафедру і аж підскочивши на місці. — Як ви смієте говорити це представникові революційного комітету? Я вас зоставлю без… Тобто це контрреволюція, господа!

Ми розійшлися зовсім тихо і не співаючи «Марсельєзи».

Дванадцятого березня старого стилю в нашому місті було свято повалення самодержавства. Була призначена всенародна демонстрація, загальноміський мітинг і парад. В параді, крім батальйону георгіївських кавалерів, авіаційного парку, зведеного полку слабосильних команд видужуючих і тилових поповнень, які трапилися на цей час у місті, мали взяти участь і ми — дев'яносто шоста етапна рота гімназистів.

З восьмої години ранку ми були вже в роті. Прийдешні події надто хвилювали нас. Демонстрація — перша в нашому, та хіба ж тільки в нашому, житті демонстрація і — парад! Ми маємо пройти через місто церемоніальним маршем. Ми!

Ми з'явилися до роти в старанно наглянсованих чоботях, шинелі забрані під ремені, на лакованих поясах з великими нікельованими гімназичними застібками — солдатські патронники. Ми накинулися на наші японські карабінки з клоччям, олеонафтом і тертою цеглою. Наші гвинтівки повинні були блищати, як золото і срібло. Ми повинні були «показать»! В кутку стояв уже прибитий до щойно зрубаного молодого грабка наш новий червоний гімназичний стяг — віднині наш прекрасний революційний прапор. Ми мали освятити його на сьогоднішньому всенародному святі повсталого народу.

«Свет и свобода прежде всего» — цвіли на нансуковому полотнищі літери з церковного позументу.

Останніми — вже дещо припізнившись — прибігли захекані Репетюк, Теменко і восьмикласник Теплицький. Теменко ніс довге держално з прапором, замотаним у рогожу. Притримуючи свою фельдфебельську шаблю, Репетюк скочив на купу старих матраців, що служили нам