Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Ну-у-у, — наче розпещена дитина, простягла я, нахилилася вперед і вмостила підборіддя на ліве плече Сема.

Від дотику він ледь помітно здригнувся, але не відсунувся. Це була моя маленька перемога! Вирішивши, що відступати — погана ідея, я пішла далі і взяла його під руку. Але, успіх різко повернувся до мене дупою, попередньо вліпивши ляпас.

— Я, взагалі-то, збираюся забинтувати твою ногу. Ти мені заважаєш, — рівним тоном промовив Сем.

— Ага, схоже, у тебе ліміт слів для мене на сьогодні вичерпаний. Ясненько, — невдоволено озвалася я і, прибравши руку, відкинулася на спинку сидіння.

І що я такого зробила? Ми проводили разом достатньо часу, щоб мати право пізнати одне одного краще. Чому він був таким потайливим? Інші хлопці були досить відкритими та нормальними, якщо не брати до уваги постійні жарти Джеймса.

А, може, таким чином я порушувала особистий простір Сема, сама того не розуміючи? Цілком можливо, адже спілкування хлопців не таке, як у дівчат. Він дбав про мене, а я поводилася як розпещена дитина. І це в кращому випадку. От же чорт, хлопець, якого я знала лише кілька днів, примудрився пробудити в мені совість.

— Дякую, що допомагаєш мені, — м'яко сказала я, розуміючи, що він усе одно не повернеться.

І що? Звісно ж, я мала рацію. Здається, я непогано його вивчила, при цьому зовсім не знаючи біографії.

Закріпивши бинт, Сем поклав одну руку на мої коліна, а другу на щиколотки і, відкинувшись назад, повернувся до вікна.

— Джеймсе, скільки ще їхати? — спитав він друга, не повертаючись.

— Приблизно вісімнадцять миль. А що? — крізь сміх поцікавився той, подивившись у дзеркало заднього виду.

Кумедно, я ж навіть не знала, про що розмовляли ці двоє спереду. Я настільки зосередила увагу на Семі та нашій бесіді, що просто не чула їх.

— Скільки це за часом?

Сам відповідав питанням на питання, а не любив таке ж по відношенню до себе.

— Приблизно двадцять хвилин, але, думаю, що за п'ятнадцять долетимо, — весело відповів Джеймс, не звертаючи уваги на настрій друга. Хоча, можливо, він уже звик до нього?

— А ти можеш зменшити швидкість? Не хочу, щоб мій труп знайшли поруч із твоїм, — втрутилася Джессіка.

— Крихітко, коли на ДТП приїдуть поліцейські, то вся увага буде приділена тільки мені, хай навіть і мертвому. Я ж красунчик, пам'ятаєш? — сміючись, заперечив Джеймс.

— Ти самозакоханий... — почала було Джесс, але так і не змогла закінчити.

— Красунчик, — не вгавав веселун. — Так, я самозакоханий красунчик. Ти кажеш очевидні речі, крихітко.

Не знаю, як довго вони сперечалися, але, схоже, у моєї подруги вже закінчувався терпець.

— Джесс, ти ж розумієш, що, відповідаючи, тільки розохочуєш його? — у розмову знову повернувся Сем.

— Чо-о-орт, друже, ти зіпсував мені залишок відпустки, — театрально надувши губи, обурився Джеймс. — І як мені тепер веселитися? — додав він, з посмішкою глянувши в наш бік.

— Що ти зараз сказав? — Джессіка насупилась і розвернулася в сидінні вліво.

О-о, насувалася буря, про яку здогадувалася тільки я. Якби ми були в мультику, то з вух і ніздрів Джесс, напевно, йшов би пар від злості. Здається, Сема це зовсім не лякало, і він із нудьгуючим виглядом знову відвернувся до вікна.

— Крихітко, треба уважніше слухати, — зробив зауваження Джеймс, відразу ж розсміявшись.

— Я що, хай йому трясця, звірятко в цирку? По-твоєму, я наймалася тебе веселити? На моєму лобі написано «людина для глузування»? — Джессіка вибухнула, підвищуючи голос так, як я ще ніколи не чула. Виглядала вона не тільки злою, а й ображеною.

— Гей, заспокойся, крихітко, — усе ще трохи посміхаючись, обізвався Джеймс, не відриваючи погляду від дороги.

Ох, дарма він так їй відповів! Може, з мого боку було погано просто сидіти та спостерігати, але потрапити під роздачу якось не хотілося.

— Зупини машину, — тоном, що не терпить заперечень, наказала Джесс.

— Навіщо? Тобі захотілося пі-пі? — сміючись, спитав Джеймс.

— Я сказала зупинити машину, — крізь зуби процідила подруга.

— Потерпи до табору, я не хочу спостерігати за тобою.

«Він дурень чи тільки прикидається? Йому краще зробити те, що просять», — думала я, спостерігаючи за цими двома.

— Придурок, висади мене зараз же. — Нерви Джессіки були на межі і, здавалося, що ще фраза з вуст Джеймса, і вона просто виверне кермо.

— І навіщо ж тебе висаджувати? — спитав він, зовсім не помічаючи дикої люті в її очах.

— Зачекаю Вікі з Джоном, поїду з ними, — з гонором відповіла Джесс, стримуючись з останніх сил.

— Та вони вже досі трахаються десь, довго чекати доведеться, — роздратовано кинув Джеймс.

— Що ти сказав? Ах ти придурок! — закричала Джесс, молотячи кулаками по його плечу.

От і все! У цього хлопця зовсім не було інстинкту самозбереження.