Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим
МОЛЛІ
Оскільки тільки в один бік дорога займала майже годину, ми розпочали збори. Еріка з Джесс переглянули наші запаси і склали список покупок, поки ми з Вікі прибрали все після сніданку. Приблизно через двадцять хвилин на горизонті замиготіли три постаті — два брюнети та блондин.
Як тільки хлопці дісталися нашого табору, Джейкоб відразу ж обійняв Еріку. Збоку вони виглядали такими милими, що, побачивши цю пару, навіть найбільший скептик повірив би в кохання.
Особливо не розмінюючись на ввічливості, ми з Вікі пішли до Джона. Дорогою розмова якось не клеїлася, хоча я кілька разів спробувала обговорити наших голубків, обравши приємну та нейтральну тему для бесіди. Мені здалося, що по мірі наближення до табору хлопців, Вікі почала нервувати. Причина цього не була мені зрозуміла, але раз я вирішила не лізти не у свою справу, то розпитувати не стала. Щоправда, просто викинути це з голови я також не змогла. Одна з найкращих подруг щось приховувала, і мені було неприємно, що вона не хотіла поділитися. Я знала, що якщо почну тиснути, то Вікі взагалі закриється в собі, тому все, що мені залишалося, — чекати.
Побачивши нас, Джон відразу всміхнувся, а коли ми підійшли досить близько, здавалося, взагалі засяяв від щастя. Якби в нього був хвіст, то хлопець почав би їм виляти, як цуценя, побачивши кохану господиню.
— Доброго ранку, — привітався Джон, дивлячись при цьому на Вікі.
Як завжди, на хлопцеві була чорна майка й такого ж кольору шорти. Його зачіска в стилі Джеймса Діна була трохи скуйовджена, але в цілому він виглядав досить бадьорим. Не знаю чому, але я шукала підказки про його нічне місцезнаходження саме в зовнішньому вигляді. Щоправда, варто було подивитися на його усмішку і все й так ставало зрозумілим.
— Доброго, — тихо відповіла Вікі.
Я глянула на подругу, але та ховала погляд, опустивши його вниз. Звісно ж, Джон теж це помітив, через що його усмішка миттєво померкла.
Потрібно було розрядити обстановку, і я не придумала нічого кращого, як пожартувати.
— Дівчат замовляв?
Взагалі-то, це було досить смішно, але на мій жарт, як і на мене в цілому ніхто не звернув уваги, якщо не рахувати чайок, що вічно реготали. Джон майже не відривав розгублений погляд від Вікі, а та раптом вирішила, що її в'єтнамки чи педикюр напрочуд цікаві.
«Що тут відбувається?» — подумала я.
— Ми їдемо чи як? — порушуючи незручну паузу, запитала я в Джона.
— Так, звичайно, сідайте, — пониклим голосом відповів той.
На переднє пасажирське місце, звісно ж, він запропонував сісти Вікі, і вона погодилася. Слава богу, бо я б почувалася некомфортно.
Година в дорозі в повному мовчанні — це було наче пекло для мене. Джон періодично поглядав на Вікторію, а та не відривала погляду від дороги, ніби нічого кращого у своєму житті не бачила. Крім в'єтнамок та педикюру, звісно. За час шляху в моїй голові з’явилося стільки запитань, але жодного я не озвучила. Добре хоч музика грала, хай і не на мій смак.
З кожною хвилиною напруга в салоні зростала, що давило навіть на мене. Спробувавши відволіктися від того, я заплющила очі і відкинула голову назад. Не знаю, чим там займалися батьки Джона, але я подумки подякувала їм за таку круту тачку — після спальника на піску моє тіло вперше змогло повністю розслабитися.
Як тільки ми дісталися пункту призначення, Вікі кулею вилетіла з машини й помчала до маркету. Зі своєю перебинтованою ногою я ледве встигала за нею. Джон залишився, щоб заправитися і дочекатися хлопців. Поняття не маю, з якою швидкістю гнав Джеймс і яким дивом наша стара тачка не розвалилася, але Джессіка з'явилася приблизно через десять хвилин.
Крім продавця та пари похилого віку, у невеличкому маркеті при заправці нікого не було, тому наша галаслива компанія сильно виділялася. Джеймс жартував над Джессікою, коли та пішла у відділ із хімією, пропонуючи купити більше тампонів, щоб на всіх вистачило. Подруга у відповідь дістала з полиці упаковку та кинула йому у візок, пояснюючи тим, що баба з них двох — він. Басистий сміх хлопця майже весь час було чути в приміщенні. Джон тримався окремо і здавався глибоко задумливим. Ми з Вікі ходили разом, а Сем майже завжди був десь поруч, при цьому, як завжди, мало розмовляючи. Точніше, він би взагалі мовчав, якби я не ставила питання.
На покупки в нас пішло близько пів години, а Джеймс справді був корисним. Хлопець тягав усі наші пакети, не даючи піднімати важкість. Власне, допомагали всі втрьох, але він старався більше, ніби проходив якусь місію у відеогрі. Закінчивши із завантаженням, хлопці вирішили випити кави, тому нам нічого не залишалося, як піти з ними. Вікі взяла ромашковий чай, Джессіка морозиво, а я ж холодну колу, оскільки спека вбивала мене найбільше через перебинтовану ногу. Сподіваюся, чай допоміг подрузі отямитися так само, як і кола вгамувала мою спрагу. А ось Джесс не судилося з'їсти морозиво, оскільки більше половини злопав Джеймс, на помсту за якийсь жарт над ним. Він просто вихопив у моєї подруги ріжок і, піднявши руку вгору, спокійно їв його, поки та стрибала внизу, намагаючись повернути своє.
Прямуючи до паркування, щоб їхати назад, я трохи відстала від подруг і порівнялася із Семом, який ішов останнім.
— Ти не проти, якщо я поїду з вами? — тихо спитала я, щоб ніхто, крім нього, не почув.
