Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Я все, — озвалася Вікі, забираючи з моїх рук рушник.

Ми весь цей час не розмовляли, але я навіть цього не помітила. Сьогоднішній ранок був дивним. Я постійно провалювалася у свої роздуми, не розуміючи причин того.

Коли ми підійшли до табору, Джесс якраз розливала апельсиновий сік по склянках, а стіл уже був накритий.

— Приходив Сем, — побачивши нас, сказала подруга.

Я скинула брову, оскільки Джессіка дивилася саме на мене.

— Він питав, чи потрібно нам щось купити, бо хлопці збираються їхати до магазину, — пояснила вона.

— І що ти відповіла? — запитала я, а Вікі з Ерікою зникли у своїх наметах.

— Взагалі-то, — почала Джесс, сідаючи біля столика, — нам би не завадило поповнити запаси, якщо плануємо завтра їсти. Але я сказала, що ми й самі можемо поїхати, — приступивши до сніданку, закінчила вона.

— Розумниця! — Я не стримала задоволеної усмішки. Завжди любила Джесс за прагнення до незалежності й самостійності. — Я переодягнуся, а потім нам, справді, не завадило б з'їздити на ту заправку, де минулого разу ми купували продукти.

Я не була впевнена, чи наважусь сьогодні поплавати, але все одно одягла чорний купальник, а зверху короткі джинсові шорти та вільний білий топ. Волосся було ще вологим, але Вікі заплела мені французьку косу, тому я не стала про нього турбуватися. Як мінімум мені не було для кого чепуритися.

Вибравшись із намету, я побачила трьох подруг, які спокійно снідали на березі океану. Від цієї картини на моєму обличчі розпливлася щаслива усмішка, а серце наповнилося теплом. Ми були на пляжі лише сьомий день, але стільки всього вже сталося. Здавалося, ніби ми поїхали з метушливого Лос-Анджелеса так давно, наче до поїздки й зовсім не жили по-справжньому.

Це був не перший сніданок на березі океану, але кожен раз відчувався краще за попередній. Нехай ми мовчали, поки їли, але на обличчях кожної сяяла усмішка. Так, швидше за все, для цього у всіх були різні причини, але все ж таки усмішка — це усмішка!

Дякувати Богу, ми встигли переодягнутися й поїсти, коли до нас, як до себе додому, заявився Джеймс.

— Доброго ранку, красуні. Як спалося? — у своїй грайливій манері, спитав він.

Почувши це питання, я засміялася. А ось Вікі з Ерікою в одну мить стали схожими на соковиті томати.

— Це що, питання дня? — пробурмотіла Рікі, підвівшись на ноги.

— Чого прийшов? — посунувши головою вперед, поцікавилася Джесс, привертаючи до себе увагу гостя.

— Ми з хлопцями вирішили поїхати по продукти в змішаних групах. Я їду з тобою та Семом на вашій машині, — відповів він Джесс, — а ви удвох, поїдете з Джоном, — додав, вказавши на мене та Вікі.

— А ми з Джейкоб? — спитала Еріка, як і решта помітивши, що загальна кількість якось не сходилася.

— А голубки нікому не потрібні в салоні, тож вас на кілька годин залишимо наодинці. — Після цієї фрази на обличчі Джеймса розпливлася посмішка, а потім він ще пограв бровами.

— Чому я їду з Джоном та Моллі? — подала голос Вікторія, вставши поруч з Ерікою.

— Я б теж краще поїхав на тачці Джона, але мене за кермо не пустили, а в машині дівчат непристойно буде сидіти на задньому сидінні. Тим більше, що Сему не має значення, хто поведе, — Джеймс сховав руки в кишені шортів і просто знизав плечима. — І вам не завадить важка артилерія для завантаження покупок у багажник.

— Логіки не бачу, ну та бог із ним, — відвернувшись від хлопця, буркнула Джессіка і теж підвелася.

Як це бувало раніше, Джеймса потішила її реакція. Він підійшов ближче до неї і схилився, щоб їхні обличчя були на одному рівні:

— Крихітко, ти занадто гарна, щоб бути ще й розумною.

Знову це прізвисько! І як вона ще не придушила його? Загадка!

— Слухай, — повільно промовила Джесс, прищуривши очі. — Якщо ти збираєшся діставати мене всю дорогу, то подумай про наслідки, перш ніж сідати за кермо, — закінчивши, подруга спробувала штовхнути Джеймса, але в неї нічого не вийшло. Звісно, спробуй зрушити з місця такого здорованя.