Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— На «спітфайрі».
— А, на «спіті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «спіті».
— Чи не забагато клопоту для вас?
— Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й важких черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.
— Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним знайомим.
— До побачення, друже, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.
— З вашою великодушною допомогою.
— Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.
— Дякую за питво.
— Колись я у вас його відіграю.
Він пішов до виходу. А на його місце біля стойки до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував його власника чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.
— Привіт, Томе. Коли ти повернувся?
— Вчора. — А тоді повільно, майже не ворушачи губами: — Тихо, ти. Не ламай комедії.
— Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?
— Так.
— От паскудство, — сказав молодик. — Паскудство, та й годі.
— Я не хочу про це говорити.
— Та звісно. А коли ти дізнався?
— Перед останнім виходом.
— Ах ти ж паскудство яке.
— Що ти сьогодні робиш?
— Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.
— А завтра де обідатимеш?
— Теж у «Баскському барі».
— Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?
— Авжеж. Додому?
— Так, додому.
— Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, в його «гріховний дім».
— Може, й поїду.
— Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два умочитись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «гріховному домі», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.
— Ну і як, успішно?
— Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі — ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже — закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову топче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки треба, от ми й умовилися зустрітись у «Баскському барі».
— Примусь його попоїсти, — сказав Томас Хадсон.
— То такий, що примусом не візьмеш. Це тільки ти можеш. А я — ні. Я проситиму, щоб він попоїв. Слізно благатиму. І надихатиму його власним прикладом.
— Нехай Пако його нагодує.
— Оце ідея. Пако його напевне укоськає.
— Та й невже він після всього того не зголодніє?
— А ти б не зголоднів?
Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.
— Томе, — сказав він, — здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль. — У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче. — Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу — ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя голубонько.
Цнотлива Ліл саме зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля стойки в дальшому кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево стойки. А тепер, ідучи від дверей до стойки, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на табуреті, з якого щойно встав Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.
— Добридень, Томе, — мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона. — Цей Генрі просто нестерпний.
— Та який же я нестерпний, моя голубонько, зовсім ні, — озвався до неї Генрі.
— А я кажу, нестерпний, — не вгавала вона. — І щоразу, як я тебе бачу, стаєш дедалі нестерпніший. Томасе, хоча б ти захистив мене від нього.
— А чого це він такий нестерпний?
— Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.
Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.
— Двісті двадцять п'ять, — мовив він.
— А що я казав? — обізвався смаглявий молодик. — Хіба я не точно так казав?
— А хто тебе просив щось комусь казати? — спитав його Генрі.
— Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові лахудри. Дві сучки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сучок і робимо
