Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Часом нудьга бере хлопців.

— Їх слід би зганяти докупи й замикати.

— Однаково повтікають.

— Ну йдіть, — сказав Арчер. — Там уже відчинено.

Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.

Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayuntamiento[104] він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця.

На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд — воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був такий залізний, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, хай йому чорт. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би чудовий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто кожному притаманні свої реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займаюся. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш про це, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але такий уже мій життєвий метод, подумав він.

У «Флорідіті» було вже відчинено: він купив дві ранкові газети, «Crisol» і «Alerta»[105], пройшов з ними до стойки й сів на високий табурет з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за стойкою. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на оскал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билася П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Рєвельйо і став біля прилавка поруч нього.

Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Рєвельйо пляшку віскі «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.

Ігнасіо Натера Рєвельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі налиті кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.

— Ваш посол чинить як останній дурень, — мовив він до Томаса Хадсона.

— Тоді кепські мої справи, — сказав той.

— Ні, ні. Ви не жартуйте. Ось я вам розкажу. Але це поки Що суворо між нами.

— Ви краще пийте. Не хочу я нічого про це чути.

— А треба б. І треба б щось вдіяти.

— Ви не змерзли? — спитав Томас Хадсон, — У цій сорочці й легких штанях.

— Я ніколи не мерзну.

І ніколи не буваєш тверезий, подумав Томас Хадсон. Починаєш у маленькому барі коло дому, а сюди приходиш пити першу, вже добре набравшись. Мабуть, і не помітив, яка сьогодні погода, коли одягався. Так-так, подумав він. Ну, а ти сам? Коли ти сьогодні почав і скільки вже вихилив перед оцією першою? Не тобі кидати каменем у п'яниць. Та не в пияцтві ж річ, заперечив він сам собі. Нехай би він був п'яниця, то пусте. Річ у тім, що він страшенний зануда. А зануд жаліти нема чого й бути добрим до них нема чого. Стривай, сказав він собі. Ти ж вирішив сьогодні розважатися. То викинь усе це з голови й тішся відпочинком.

— Пропоную розіграти, хто платитиме за першу, — сказав він.

— Гаразд, — погодився Ігнасіо. — Починайте ви.

Томас Хадсон кинув кості. Випало три королі за раз, він, звичайно, на тому спинився й виграв.

Це було приємно. І хоч дайкірі від того стати смачнішим не міг, все ж приємно було викинути трьох королів за раз і виграти в Ігнасіо Натери Ревельйо, бо він був сноб і зануда, і виграш у нього немовби надавав Томасові Хадсону якоїсь особливої ваги.

— А тепер розіграємо другу, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Він із тих снобів і зануд, що їх навіть подумки називаєш обома іменами й прізвищем, подумав Томас Хадсон, і інакше, як про снобів і зануд, про них і не думаєш. Щось на зразок тих, що додають до свого імені та прізвища слова «син» чи «онук». Томас Хадсон онук. Томас Хадсон г…к.

— А ви часом не Ігнасіо Натера Ревельйо онук?

— Звісно, що ні. Ви ж добре знаєте, як звуть мого батька.

— Ваша правда. Таки знаю.

— І як діда звуть, знаєте. Облиште свої дурниці.

— Постараюся, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже старатимусь.

— Постарайтеся, — мовив Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вам самому від того краще буде.

Зосередившись і якнайретельніше потрусивши шкіряний стакан, наче робив хтозна-яку важку й корисну роботу, він викинув чотирьох валетів.

— Бідолашний мій друже, — сказав Томас Хадсон. Він струснув кості й з приємністю почув їхній стукіт. — Такі добрі й милі кісточки. Такі щедрі, такі хороші, — мовив він.

— Облиште дурниці й кидайте.

Томас Хадсон викинув на ледь вологу стойку трьох королів і дві десятки.

— Хочете на заклад?

— Ми й так граємо на заклад, — відказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — На другу